Коли відвідуєш храм за велінням серця, це не може тобі набриднути. Не стає чимось звичним. Не перетворюється на рутину..
Тоді виникає дуже цікаве відчуття – нібито відому послідовність дій Священодійства зустрічаєш свіжо. Наче вперше. Із дитячим захватом очікуєш кожної наступної миті – що ж буде далі?..
Відтак не простоюєш службу – проживаєш її. Даєш Священодійствові проникнути в себе, змінити тебе..
Кожне Слово Євангелія бринить в тобі. Прокочується хвилею. Западає в душу..
Не просто промовляєш слова молитов – стаєш тієї миті одним цілим з усіма, хто молиться. Тож кожне слово стає не сказаним – глибоко відчутим. Справжнім.
В фіналі Дійства належить підійти до центральної Ікони. Підійти до Хреста. Це особливий момент. Тож прилаштовуєшся в кінці черги і занурюєшся в себе..
Заглядаєш в своє серце, зазираєш в душу. Чиниш іспит, чи гідний доторкнутися святинь. Ті кілька кроків тривають вічність… Перетворюються на такий собі шлях до Бога, на міні-суд…
Це мить справжнього упокорення. Найглибиннішого духовного досвіду..
Згадуєш все, що чинив від минулого прикладання до Святинь. Запитуєш, чи щирим є твоє серце. Чи достатньо в нім Любові..
Ноги стають неслухняними – ті кілька метрів йдеш мов “не своїми”. Тебе охоплює ні з чим не порівняний благоговійний трепет. Який не здатна викликати жодна людина в твоєму житті..
Із наближенням до Хреста відчуття посилюється. Коліна самі собою підгинаються від почуття священної шанобливості до Сили, яку уособлює Хрест. Від відчуття власної крихітності у порівнянні із Силою, Що нас Створила і робить Живими..
Відтак твоє прикладання до Святинь перестає бути ритуалом. Перестає бути формальним. Стає прожитим…
Гарного нам всім дня! Богонатхненного! Цілую, обіймаю) 
😘
💖
✨
© Катерина Когут
P.S. Ілюстрація – картина Віктора Брегеди “Портрет Учителя”