П`ятниця. Традиційно непростий день. Одне спілкування змінюється іншим. Вже звичний нон-стоп.
Душа збурена складними питаннями. Дитячими сльозами. Пошуком розради..
Як же ми примудрилися створити світ таким, що дітям не хочеться в ньому жити? Прагнуть утекти. Маємо все виправити.
Тож двогодинної паузи не марнуєш. Йдеш. Ні, летиш на прогулянку..
Узвичаєний променад поступився задиркуватому “А що там?” І ноги несуть прокладати новий маршрут. Мусиш знайти відповідь.
Певний порядок цифр на твоєму телефоні. Говориш. Слухаєш. Вслухаєшся. Всміхаєшся. Мандруєш паралельно у двох реальностях. Там і тут..
На простому собі пенькові бачиш просту собі кицьку. Вона забачає тебе.
Наступної миті несеться назустріч із вимогливим “М`яв!!!” Невеличка стрімка чепурненька. Впевнена в сОбі. Не дає пройти повз. Змушує зупинитися. Запитати, що хоче..
Не можеш відмовити у цьому проханні. Воно особливе. Тож сумирно перетворюєш гілочку на мишку. Шарудиш нею в листі.
Гра захоплює вас обох. Змушує забути про все на світі. Зцілює душу. Приборкує час..
Крайцем ока помічаєш дівчинку. Непомірний шкільний рюкзак. Йде неквапом. По вуха в смартфоні.
Повертаєшся до своїх думок. І складних питань. Тих, що болять. Тих, що бентежать..
Раптом чуєш: “Привіт!” Смартфон у кишені. “Можна погладити?”
Хвостата розумниця не приховує радості. Мружить зелені очі. Щулить вуха. Місію виконано..
Благословенного всім нам нАстрою! Цілую, обіймаю) 
© Катерина Когут
P.S. Ілюстрація – картина Катерини Бабок