Бувають миті, коли всі слова сказані. Тривалий час ти їх добираєш, громадиш, складаєш в узори…
Щирі, сердиті, ласкаві, нетерпимі. Дотепні, ображені, мудрі, нерозважливі. Звичайні – розмовні та позичені в словнику…
Доводиш, аргументуєш, гнеш своє, сумніваєшся…
Прохаєш, вимагаєш, впадаєш у розпач…
Ковтаєш сльози, гніваєшся, опановуєш себе…
Метаєшся мов поранений звір між серцем і его…
Тримаєш, не відпускаєш, боїшся замовкнути…
Робиш нову спробу з новими словами та вичерпуєш і їх…
Раптом усвідомлюєш, що час зупинитися і перестати поводитися нечемно. Припинити шукати тільки свого. Що лишається милосердствувати, запасатися терпінням і понад усе вірити. І сподіватися…
І шепотіти, звертаючись до Того, хто все Чує: “Благослови його!.. Благослови його!.. Благослови!..”
Катерина Когут, 2017