Багатьом з нас в дитинстві говорили: “Нікуди не лізь – без тебе розберуться”, “Відвернися – не дивися туди”, “Не влазь, бо ще й тобі прилетить” тощо. Так вірус байдужості проникав в нашу кров, підпорядковував собі наше бачення.
Він забезпечує нам ілюзію спокійного життя – ми нічим не паримося, нічого не приймаємо близько до серця. Та правда в тому, що цей спокій неживості – адже байдужість досягається лише омертвінням власної душі.
Ми забуваємо, що нам заповідали любити ближнього свого. Нахватуємося цитат таких самих хворих на вірус байдужості, як і ми. Наше примарне умиротворення заквітчується солодкими казочками, героями яких є збайдужілі глухі та сліпі до чужих страждань люди. І все ніби тіп-топ.