Багатьом з нас в дитинстві говорили: “Нікуди не лізь – без тебе розберуться”, “Відвернися – не дивися туди”, “Не влазь, бо ще й тобі прилетить” тощо. Так вірус байдужості проникав в нашу кров, підпорядковував собі наше бачення.
Він забезпечує нам ілюзію спокійного життя – ми нічим не паримося, нічого не приймаємо близько до серця. Та правда в тому, що цей спокій неживості – адже байдужість досягається лише омертвінням власної душі.
Ми забуваємо, що нам заповідали любити ближнього свого. Нахватуємося цитат таких самих хворих на вірус байдужості, як і ми. Наше примарне умиротворення заквітчується солодкими казочками, героями яких є збайдужілі глухі та сліпі до чужих страждань люди. І все ніби тіп-топ.
З нашої мовчазної згоди відбуваються найгірші речі в світі. Але ж їх робимо не ми, правда? Поганці ті – інші, а не ми. Наша хата з краю. Ми лишень спостерігаємо і не втручаємося ані словом, ані ділом, ані порухом душі.
Хм, душа… А де вона? Дивина, чомусь не відчувається… Якась пустка та холод там, де мала бути душа… І життя ніби в стороні і минає осторонь… А як живуть ті інші – яким завжди є до всього справа? Нас же переконували, що ті, хто приймає чужі проблеми до серця, довго не живуть. Може, хоч тут не збрехали?
Хто у нас там з небайдужих? О, Ніколас Уінтон, який врятував 669 дітей приречених на смерть фашистами. Що пише – чому йому вдома не сиділося, а ризикував життям заради чужих йому кіндерів? Ти диви, ще й не розповідав нікому про свої подвиги.
Почитаємо… “Коли Ніколаса Уінтона запитували, як він зважився на таку ризиковану справу, він лише знизував плечима: «Не знаю. Комусь немає діла до того, що діти в смертельній небезпеці і їх потрібно негайно рятувати, комусь є. Що робити, якщо ти просто повинен їх врятувати – більше просто нікому»”.
Дивина якась. Цікаво, а прожив скіко той чолов’яга? 106 років… А коли йому виповнилося 104 роки, він сказав в інтерв’ю: «У мене стільки справ, що мені ніколи вмирати. Врятовані мною діти старіють, починають хворіти, потрібно будувати будинок для догляду за ними».
Чому перехопило подих і сльози набігли на очі? Такого давно не траплялося… Чужа небайдужість спрацювала як вакцина від вірусу? Щось заворушилося в грудях, почало оживати… То це і є вона – душа?..
© Катерина Когут, 2017