Сьогодні про взаємини говоритимемо словами двох неймовірних поетів. Василя Симоненка і Григорія Чубая.
Господь єднає людей згідно до Свого Бачення. І аби могти розпізнати серез натовпу ТУ ОСОБЛИВУ ЛЮДИНУ, дав певні відчуття кожному. Щоби їхня специфічність сигналізувала – ОСЬ! НЕ ПРОПУСТИ!
Можна почути, що від погляду любленої людини вивітрюються думки й розбігаються слова. Хтось пише про ставання незграбним чи неприродньо активним. Каже, що в присутності любленої людини поводиться як “дурень” чи відповідно “дурепа”.
Григорію Чубаю це вдалося дуже класно описати словами, які ми знаємо, як чудову пісню:
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію, забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.
Любов часто уявляють як дещо солоденьке, а стосунки закоханих – чимось ідилічним. Конфлікти ж хибно сприймаються як щось жахливе.
Насправді так не є. Конфлікти настільки ж життєво потрібні для взаємин, як дощ й грози для природи. Адже дозволяють пізнати одне одного краще і посилювати цим близкість.
Тут слово Симоненкові:
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль.
І так буває, що люблена людина навіть дико сердить. Буває абсолютно нестерпним чи нестерпною. Яких “краще було не знати”.
Але в ці миті і відчувається його чи її особливість для нас. Ні, не краще було не знати. Точно не краще.
Саме для цього ці моменти необхідні. Бо дають розуміння цілковитої непересічності когось для нас. Чиєїсь незамінності попри емоції, які вирують цієї хвилини.
І знову рядки Симоненка, які годяться для обох статей. Лише закінчення можна змінити при потребі:
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
© Катерина Когут, 31.08.2022