Досвід різних людей показує, що любов лякає передусім вразливістю. Образа від дорогої людини здатна добряче хитнути світ. Змусити його посипатися друзками.
Не образно. Саме такі відчуття виникають, коли залюблені сваряться. Нічого не миле, ніщо не потрібно. Все у похмурих тонах.
Любов цінна тим, що перекидає місток до дитинства. Закохані стають смішливими, легко червоніючими, багаторозмовними. Енергійними, коли у взаєминах все гаразд.
Та в той же час – капризними, легкообразливими. Адже дитинство – це час, коли смуток стає вселенським. А при вдаренні об щось кричиться і плачеться так, що сусіди збігаються.
Репетується на всю вулицю не обов’язково для привернення уваги. Просто тоді навіть мінімальний біль здається таким, що загрожує життю. Переплітається зі страхом неіснування.
І в любові всі реакції стають такими. Особливо на початку стосунків. Коли все ще й множиться на тілесність.
Тож вчинок дорогої людини може дошкулити так, що максимумом мудрості стає закритий рот. Мовчання замість говоріння з образи.
Все. Це стає максимумом, на що здатна людина. Стелею. Захмарним рівнем. Знання, прочитані книги з порадами, філософські погляди – вивітрюються в таких випадках, як не було.
Така реакція випадає з усталеного уявлення про себе. Адже є специфічною. І це далеко не те відкриття в собі, на яке сподівалося.
Людям подобається вважати себе і бути незворушними. Такими, яким море по коліно. А тут море виявляється МОРЕМ. Яке і хвилею штовхнути може, і акулою цапнути, і медузою попекти. І взагалі виявляється чимось незбагненним.
Тільки й встигати – пластирі клеїти та зеленкою мазюкати. Тому і уникають люди любови. Щоб типу не боліло, все контролювалося і було прогнозованим, без несподіванок.
Та лише з Любов’ю життя набуває сенсу. Такий от парадокс.
© Катерина Когут, 19.09.2022