Коли маля починає впевнено стояти на ногах та чимчикувати, куди заманеться, настає гаряча пора для дорослих. Етап “суцільного не можна”. Туди – “не можна”, це “не можна” брати тощо. І спочатку заборони ніби діють.
Проте з часом маємо засмиканих та роздратованих дорослих та неслухняного бешкетуна.
“Не можна” перестає діяти, коли малюк помічає, що дещо з того, що йому “не можна” дозволено іншим. Наприклад, брати паспорт дідуся або планшет чи фотоапарат. Виходить – роби як я кажу, а не як я роблю. Малюк ще не розуміє цінності документів чи техніки. Він лише помічає, що іншим це брати/робити “можна”. А значить це вже не настільки “не можна”йому.
“Не можна” – це як перець. Коли його в міру – страва грає новими смаками. Занадто – у рота не запхнеш. Тому із цим словом варто поводитися обачно, як зі спецією. І вживати щодо насправді небезпечних речей – типу пхання язика до розетки тощо. Речі, які малюкові небажано чіпати, слід зберігати там, де він їх не дістане.
А що робити, коли малий вже схопив Ваш мобільний чи свідоцтво про одруження? Спробуйте сховати предмет за спиною і сказати “Моє!”
Впевнено, без крику. “Це моє!” Якнайкраще підійде спосіб, який дитина підкаже Вам сама. Поспостерігайте, як саме вона показує, що ця річ/іграшка її. У більшості це ховання за спину або пригортання до грудей. І зробіть так само з мобільним тощо. Разом зі словами “Моє. Це моє”.
Також варто пам’ятати, що малюк ще не оцінює, скільки вартують речі чи свіжий ремонт. Усвідомлення цінності приходить пізніше. Тому розбита чашка чи сік на новій ковдрі – це лише невеличка прикрість, а не привід для скандалу, еге ж?
Вуаля!)
© Катерина Когут, 2015