Замість широкої дороги піти вузькою стежиною. І з розіллятої весни втрапити в зиму..
Справжню!.. Зі снігами по коліна. Блакитнуватими. Бо в них віддзеркалюється Небо..
Втекти від калабань туди, де під ногами смачно хрумтить лід..
Той хрумкіт чомусь нагадує хрустку скоринку хліба. Запашного. Того, що щойно з печі..
А ще звук, з яким надкусуєш соковите яблуко. Щойно з дерева. Стигле, що аж дзвінке!.
Смак чується в роті!.. І серед снігів з кригами стає тепло. Навіть гаряче..
І ще радісно. Задиркувато. Хороше. Зігріто..
Поринути в тишу засніженого озера. Розманіженого. Заколисаного заметілями і завірюхами..
Там напитися сонця досхочу. Набратися його по вінця. Щоб і очі позолотавіли. Ковтнути ще..
Вдихнути нарешті на повні груди. Разом із повітрям впускаючи безмежність..
Перестати хронічно бігти. Припинити квапитися. Просто дихати. НадИхатися.. НадихАтися..
Повернутися просто, щоб БУТИ.. Щоб творити.. Щоб торкатися..
© Катерина Когут
Ілюстрація – картина Романа Величка