Тиждень складається бурхливо. Певні події виводять з рівноваги. І ти, як той човен – то виринаєш, то потопаєш…
Шукаєш відповідей, сумніваєшся, ставиш питання… Говориш, спілкуєшся. Вслухаєшся в мовчання…
Вихідний. Хочеш бути в певному місці. В церкві, де ще не бував до того. А опиняєшся у найближчій. Просто тому, що банально проспав…
Стоїш на службі. Все як звичайно. Усталений порядок, знайомі обличчя. Та жодного натяку на те, чому ти сьогодні саме тут…
Фінал Літургії. Виходиш з церкви на своїй хвилі. Намагаєшся збагнути, прокручуєш події. Аж тут зненацька чуєш своє ім’я. Тихо, мелодійно, трохи сором’язливо…
Здіймаєш очі. Бачиш перед собою дівчину. “А я хотіла познайомитися. Я Вас читаю”.
Слова линуть. Неквапно, як струмочок. Чуєш їх та вражений іншим. Світлом душі. Сяйвом, що торкається тебе цієї миті…
Кілька хвилин простої розмови. Звичайні слова. Та в них розрішення твоїх сумнівів. Відповіді на питання, які ти не зважувався ставити людям…
І знову розправляються твої крила… Оживає твоє серце… Сповнюєшся світлої радості та вдячності за цю Зустріч…
Йдеш своєю дорогою, а кроки твої промовляють – Слава Тобі!.. Слава Тобі!..
Катерина Когут, 22.10.2017