No Comments

Тиждень складається бурхливо. Певні події виводять з рівноваги. І ти, як той човен – то виринаєш, то потопаєш…

Шукаєш відповідей, сумніваєшся, ставиш питання… Говориш, спілкуєшся. Вслухаєшся в мовчання…

Вихідний. Хочеш бути в певному місці. В церкві, де ще не бував до того. А опиняєшся у найближчій. Просто тому, що банально проспав…

Стоїш на службі. Все як звичайно. Усталений порядок, знайомі обличчя. Та жодного натяку на те, чому ти сьогодні саме тут…

Фінал Літургії. Виходиш з церкви на своїй хвилі. Намагаєшся збагнути, прокручуєш події. Аж тут зненацька чуєш своє ім’я. Тихо, мелодійно, трохи сором’язливо…

Здіймаєш очі. Бачиш перед собою дівчину. “А я хотіла познайомитися. Я Вас читаю”.

Слова линуть. Неквапно, як струмочок. Чуєш їх та вражений іншим. Світлом душі. Сяйвом, що торкається тебе цієї миті…

Кілька хвилин простої розмови. Звичайні слова. Та в них розрішення твоїх сумнівів. Відповіді на питання, які ти не зважувався ставити людям…

І знову розправляються твої крила… Оживає твоє серце… Сповнюєшся світлої радості та вдячності за цю Зустріч…

Йдеш своєю дорогою, а кроки твої промовляють – Слава Тобі!.. Слава Тобі!..

Катерина Когут, 22.10.2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.