No Comments

Жив був хлопчик щирий та люблячий як всі діти. Коли настав час йому вирушати у світ, батьки не знайшли нічого кращого як подарувати йому отруйні стріли для самозахисту. На одній було написано “Людина людині – вовк”, на інших – “Нікому не можна вірити”, “Нікому ти не потрібен”, “Всі хотітимуть скористатися твоєю добротою”, “Нікому не допомагай, бо тобі ніхто не допоможе”. Батьки самі так прожили своє життя і хотіли, щоб він так само прожив своє. Великої валізи хлопчик не мав, тому складав слова батьків у власне серце. І вони почали отруювати його душу.

Йшов час і трунок крапля за краплею знищував в ньому те найкраще, що було в хлопчику. Він бачив в людях лише найгірше, озлобився на них, а коли не бачив, то додумував це. Поступово він перетворився на молодого за паспортом стариганя, пригніченого та фізично немічного.

Його Ангел був у розпачі – адже місією цього хлопчика було врятувати чималу кількість людей.

Та доки діяв трунок, він не міг нікого спасти – його самого треба було рятувати. Складність завдання полягала в тому, що хлопчик не вірив жодній людині, яких Ангел посилав йому із повідомленнями.

Та на те він і Ангел, щоб не втрачати віри у ситуації, що виглядає безнадійною. І одного дня, гортаючи стрічку новин в соцмережі, хлопчик натрапив на історію, де говорилося про необхідність очищення себе від злоби на людей. Бо накопичення в собі злості до людей – накопичення отрути, яка рано чи пізно вб’є в людині людину.

Хлопчик з хвилюванням упізнав себе в цій історії. Там був телефон автора статті. Він набрав номер і зупинився перед тим, як натиснути кнопку виклику, не помічаючи, що за його діями пильно стежить небо, затамувавши подих… (14.06.2017)

Розмова була лаконічною. Питань було більше, аніж відповідей. “Чи готовий ти побачити себе справжнього? Таким яким ти став? Готовий відкрити найпотаємніші куточки душі – її почуття, помисли, думки?” Що такого йому можуть показати, чого він не знає про себе? Йому і так відомо, який він.

Ангел затамував подих. Він не міг втручатися – це мало бути особистою волею хлопчика.

Трохи роздратований парубок в призначений час вирушив до вказаного місця. Постукав. Відповіді не було. Двері виявилися незачиненими. Увійшов до приміщення…

В кімнаті було просторо та порожньо. Лишень величезне дзеркало. Чистісіньке, мов сльоза Ангела, подумалося йому.

Підійшов впритул до верцадла і побачив власне відображення. Почав розглядати…

Раптом відображення змінилося. Він побачив сцену, як кілька днів тому не пізнав здійснення усмирення у людей, що йому зустрілися, і піднісся, зверхньо вирішивши, що він багатший від них. Момент, коли трясеться над своїми тимчасовими скарбами і боїться, що хтось позаздрить та відбере їх у нього. Ситуацію, коли позаздрив чужому розумові у той час, як сам був обдарований як ніхто інший. Як не помітив зла, проявленого у найближчому оточенні, і підтримував його своїми вчинками. Як не пізнав любові чистої по відношенню до себе, а обрав підозрювати в ній серіальний бруд…

Картини в дзеркалі змінювали одна одну. Мов калейдоскоп. Перед очима пролітали сцени з його життя. Хлопчикові відкрилося як він руйнував та знищував себе. Як занедбав свої дарування. Як дозволив страхові зробив з себе раба і зв’язати свої крила… Як від шипів ревнощів кровоточила і боліла його душа. Як отруєна вона трунком гордощів, розчарування, зневіри.

А фільм все не закінчувався… Новий кадр – нове спотворення душі, новий біль…

“Досить!!! Припини!!!” – якоїсь миті несамовито заволав хлопчик. І стрімголов кинувся з кімнати. Він біг темними вулицями міста, не розбираючи дороги. Врешті-решт зупинився, знесилено опустився на щось схоже на східці та заридав…

А неподалік від нього плакав його Ангел, не зважуючись підійти і обійняти хлопчика. Адже той вискочив з кімнати і утік перш, ніж Янгол встиг показати йому те, що приховувалося під побаченим ним брудом та кіптявою – неймовірну КРАСУ ДУШІ ЙОГО…

to be continued…

© Катерина Когут, 2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.