Наймальовничіший острів. Найсучасніший з можливих будинок, нашпигований усім роботизованим з існуючого. Величезний й безлюдний. Його єдиний вірний компаньйон.
Він намагався пригадати, коли ж почалося його повстання проти Бога. Чомусь закортіло згадати, скільки йому було тоді років, коли кожною клітиночкою свого єства він зненавидів все, що стосувалося “божественного”.
Йому згадалося сидіння на лавці в храмі, куди його щонеділі тягли батьки. Тупуватий на вигляд дідок щось торочив, а він ледве стримувався, аби не заснути.
Голос дідка був скрипучим та старечим. Говорив майже нечутно і йому хотілося заволати – та дайте ж йому хтось мікрофон! Там щось було про казани й пекельний вогонь для тих, хто не слухатиметься.
Він крадькома дивився на людей, що слухали дідка. Тупуваті осоловілі очі. Малохольні вирази обличь. Імітація уваги, бо видно, що думають про щось своє.
Он той – окрадає сиріт, але потім несе сюди пожертву й зветься в цих стінах благодійником. Он вчителька, що лупцює й принижує дітей. Тут же – взірець “благочестивості”. Де ці німби губляться за межами церкви?
Він ненавидів їхнє лицемірство, їхню гру на публіку. Ненавидів батьків за те, що змушували його бути посеред цих людей й жорстоко карали, коли відмовлявся йти.
Потім у дорослому віці він казав, що є десятки способів провести недільний час краще. Тоді ж він обмежувався тим, що тихцем в кишені тицяв фак скульптурі, що виднілася з будь-якого куточку храму.
Жодної блискавки чи грому. Нуль реакції. Нічого, що б вказало на живість того, про що розповідали.
Його огида прогресувала. Стосувалася вона необхідності вмирати. Його тіпало від думки, що можна було вигадати “настільки безглуздий порядок”. Видавалося цілковито безглуздим все – від процесу зачаття й народження до безпосередньо смерті.
Вмирання, перетворення тіла на смердючу субстанцію його просто бісило. Від однієї думки, що це колись станеться з ним, що він буде змушений полишити все, що встиг назбирати, а хтось буде тим розпоряджатися, його вивертало навиворіт. В прямому сенсі слова.
Настільки сильно вивертало, що боявся побачити у вмивальникові власний шлунок чи й кишки. Одного такого ранку він пообіцяв собі, що з ним такого не станеться. І відтоді почав шукати способів та ідеї.
Виявилося, що існували цілі секти тих, хто прагнув безсмертя, хто не згоден був із існуючим станом речей. Для втягування людей у свої ігри вони називали себе по-різному – філософами, маcoнами, просвітниками, покращувачами світу. Мали певні ритуали, пов’язані із тим, хто повстав першим проти Бога. Від тієї сили черпали сили й наснагу.
В тонкощах він розібрався пізніше для того, аби потім спробувати створити дещо подібне. Або використати вже існуюче угрупування для реалізації власних цілей – заохотити інших до ідеї масового “геймоверу”.
Ця думка майоріла в його свідомості – “головне, не померти самому, а прихопити із собою весь світ”. Найкращою помстою ненависному для нього Богові буде повне і одночасне зникнення всього Сотвореного.
Найкраще таку ідею підхоплять ті, хто дійде до крайнощів власного розбещення, думав він. Політики, різного роду діячі. Такі радо пристануть на проект “Баста людству та світові”.
Такі клюнуть на приманку “роби, що заманеться, а потім – Бум і цілковите Ніщо”. Без Судів, слідств, без казанів. На це мають купитися. Тож він мав поквапитися, щоб переконати і встигнути здійснити всі необхідні приготування.
Голос нашіптував йому, що саме йому судилося перевернути Божий престол. Що саме він той, “досить обдарований природою, котрий звільниться від Бога, котрий втопче в бруд писання і, підбадьорившись, з’явиться перед людством владикою”.
Він аналізував історію людства і просякав відразою до настільки недосконалих істот, котрими йому бачилися люди. Це ставлення підкріплювалося його поінформованістю про запити в пошукових системах та вміст комп’ютерів з гаджетами. Його плани зміцнювалися ненавистю до тих, хто так обирає витрачати свій земний час. Укріплювалася його думка про те, що такі не гідні далі жити.
І до нього були ті, хто ненавидів як Бога, так і саму Світобудову. Тому чимало доктрин та державних стратегій будувалися на позбутті від сакрального. Адже сакральне означає все те, що створює, відновлює чи підкреслює зв’язок людини із Незримим.
Люди мали стали повністю контрольованими рабами. Без всіляких там віконець у божественне, релігійне, небесне, потойбічне, ірраціональне, містичне, таке, що відрізняється від звичайних речей, понять, явищ.
Він підкреслив собі вислів Епікура про те, що він “надійно відгородився від усілякого таємничого проникнення в нього”, що душив в собі усіляку сприйнятливість, не давав собі помічати нічого, щоб могло привести його до думки про Незриме. А ще слова Лукреція про те, що божественне слід викорчувати з думок, щоб ані денні думки, ні нічні сновидіння не містили згадок про Інший Вимір.
Але йому було замало лише слідувати самому їхнім настановам. Він мав інших втягнути у такий спосіб мислення. Інакше нічого не вийде зі знищенням світу. Він має розвинути те, що відкрили інші борці з Богом.
Люди мали стати загнаними у грати буденності й псевдозрозумілості. Переживати не реальний духовний досвід, а споживати штучностворене божевілля. Зіткане з блимання гирлянд з певним ритмом, галасу, застіль та награності шоуменів.
В тому крикові екранів та метушні їм важче буде помічати передвістя лиха. Він пригадав, що на деяких фермах тваринам перед забоєм вмикали музику. Аби інстинкти й чуття вимкнулися, тварини розслабилися і м’ясо не присмачувалося гормонами страху та стресу.
Він запосміхався. Його дресировані істотки теж мають право трохи потішитися перед фіналом. Він же не садист якийсь.
Головна задача – щоб не помітили, що витанцьовують на власних кістках. Він має подбати про їхню увагу.
© Катерина Когут, 10.12.2023 “Цілеспрямоване відгородження” з циклу “Легенди землі приречених”