Тільки теє слово пробуджує, де людина говоритиме не від себе самої – Богонатхненно. Сама ж від себе людина надихнути не здатна. Не може когось пробудити.
Не вір самим словам. Прошу, завжди зважай на плоди. Лише так пізнаєш ти дерево. Горделивий говоритиме про гординю і тим самим її лиш примножить. В собі і у тих, хто послухає. Люблячий – квітне сам і квітує все навколо нього.
Лиш тими вустами Господь промовлятиме, хто себе віддасть без вороття Йому в Руки. Хто дасть себе випробувати. Й перетопити свої нутрощі. Розпинатиме себе з дня у день.
Голосом совісті озветься лиш той, хто колоду з власного ока вийме не раз у житті. А вийматиме її у себе в оці щоденно. Без перерви і права на втому. Інакше той, до кого спрямовано мову ту буде, не вийме у себе ні скалки.
Совість – не мудрування. Вона – оголений нерв. Мірило істинне зла і добра. Нота без фальші. Чистеє дзеркало.
Вона – дороговказ. Глас Божий. Його попередження. Калатання кришталевого дзвіночку. Часом – набат церковних дзвонів посеред темної ночі. Сигнал про небезпеку. Заклик до дії.
Совість озивається, щоб не допустити до хиби. Прагне не дати збитися зі шляху праведного. Совість права не має змовчати. Мусить промовити людині звістку від Бога. В тому вся вона. В тому і є її Сила.
© Катерина Когут