Ангел на березі сидів
і з рікою говорив.
Хтось здивується – Овва!
Говорив.. Ріка – жива??
Невтямки такій людині,
що цей світ – він дуже дивний.
І з усім, що є у нім,
говорити можна всім.
Справа тут не в антропоморфізмі
й зовсім не в політеїзмі.
Все довкола й ріка ця
містить часточку Творця.
Віддзеркалює собою Того,
Хто все творив з Любові.
Лиш погляньмо навкруги –
всюди Слід Його Руки.
Скривить скептик тут вуста,
скаже – “казка це проста”.
Потрясе він мікроскопом,
може, ще фонендоскопом.
Вимагатиме доведень,
ще якихось нововведень.
Задоволений собою,
розпашіється пихою.
Та колись, якоїсь днини,
раптом зіткнеться із тим він,
що всі оті раціоналізми
безсилі перед катаклізмом.
Це неминучо так стається
і кожним тим, хто задається.
Не для напруги й покарання –
для розуміння та навчання.
Бо миті, коли Себе Буття Являє,
її ніхто не забуває.
Відгородитися не вийде –
Всесильність Його очевидна.
І потім Трепет Той щоденно –
він виливається в натхнення.
Бо здатен розчиняти страх –
немає більш його в очах.
Ангел тут раптом стрепенувся
й довкола Себе роззирнувся..
– Ой, леле, річко, вечоріє!
Біжу сни людям підігрію!
© Катерина Когут, 17.11.2021