Згадаймо, скільки всього ми примудрилися втратити через власну нерішучість? Брак волі. Маловір`я. Нездатність сказати: “Не убоюся я нічого. Адже Ти, Боже, зі мною”.
Замість того, аби перестрибувати через прірву, ми тупцюємося по її краєві. Не можемо зважитися. Тож дочікуємося, доки нас в неї зіпхнуть. Або самі впадемо від виснажливого вагання.
Нам притаманне дляння. Затягування із рішеннями. А відтак – марнування слушних нагод із моментами повернути ситуацію в потрібне русло.
Не вміємо брати відповідальність на себе. При потребі спалювати мости. Вміти слово власне зробити крицею – щоби так було так. А ні – було ні.
Це існує на всіх рівнях. Від футбольних тренерів, які до останнього тягнуть із змінами гравців. Замість того, аби вчасно вплинути на перебіг матчу. До мужів, від яких залежать доленосні рішення.
Нас лякає те, чого боятися не слід. Людська думка, що сьогодні одна – завтра інша. Можливі і неможливі наслідків. Все те, що ніколи так і не трапилося.
Та чомусь не боїмося одного – що доведеться звітувати перед Богом про власну бездіяльність. Про своє ховання за чужі спини. Про диванні уявні раті.
Найгіркіше смакують жалощі. Спогади про миті, коли міг щось вдяти і не спробував. Вони рубцюють душу. Кровлять ранами, які не загоює час.
Ситуації, коли ти убоявся і не зважився діяти, завжди перед тобою. Мовчазне нагадування тобі. Щоб коли знову буде нагода, ти не спасував. Щоб представши перед Господом, ти зміг Йому сказати: “Я зробив все, що міг”.
12-тирічному хлопчиськові не бракнуло мужності взяти на себе керування військовим кораблем, коли того потребувала ситуація. І він з честю впорався із своєю задачею. Згодом ставши першим в історії адміралом США. А що ми з вами?
Ми завжди чекаємо, щоб зробив хтось. Най хтось нас рятує. А ми почекаємо й подивимося, що у нього вийде. Чи надовго його вистачить. Замість того, аби в кожний момент життя на свОму місці робити те найкраще, на що ми здатні.
Подумаймо, скільки небайдужих згасло, поки ми неквапно розмірковували, що з того будЕ? У скількох Воїнів закінчилися набої, доки ми гадали на кавовій гущі? Скільки пророків пішло ні з чим з цієї землі, так і не знайшовши вух, що чують, і очей, що бачать?
Поміркуймо про це..
© Катерина Когут
Ілюстрація – картина Любові Мамричевої “Не засмучуйте Ангела”