Землею, котра тепер звалася краєм приречених, протікала Ріка. Повновода. Була тут стільки, скільки існує світ. Тож мала відповіді на численні питання.
Берегла історії. Живила Пам’ять. Давала сюжети для Пісні. Пробуджувала Свідомість. Стимулювала Фантазію.
Змушувала бути чесними. Її води були настільки потужними, що у облуддя не було жодних шансів вистояти під тим напором. Всі намудровані конструкції просто розсипалися.
Сюди приходили за порадою. Чи за натхненням. Правдивіше було б сказати, що сюди якоїсь миті людей просто приводили ноги. Тоді коли вони втомлювалися від мотання на ободові.
Зараз же в світі, що тріщав по швах, розсипався на атоми, було важливо опинитися поруч того, що єднало собою, ніби ниткою, всі ті нулі років, намотаних світом та людством, ніби на лічильникові спідометра.
Після постійного шуму, створеного новітніми темними, які не дозволяли почути людям підказки, ріка вражала Тишею. Вона вміла не говорити від себе.
Тому Тиша засніженої водойми промовляла Вічністю. Її призначенням було – вирівняти. Врівноважити. Допомогти від’єднатися другорядному від справді важливого.
Ріка вміла показати, що все у світі, окрім людей, смиренне перед Творцем. Знає, що за всім стоїть Задум. Тож не турбується даремно. Вміє чекати.
Люди, обдурені науковим прогресом, піднеслися. Вирішили, що можуть все робити згідно із своїми примхами. Звуженими уявленнями.
Та Той, Хто Створив все і зробив складовими Світобудови Час, момент та Особливі Доби в році, здатен нагадати, Хто Головний. В тому числі й Мовчанням. Здатністю не втручатися й дати дійти хворим ідеям до їхнього закономірного вичерпання.
Сніг контрастував із темними водами Ріки. Допомагав відновити налаштування. Дати точки відліку. Ось – Чорне, ось – Біле.
Кожен міг відчувати, як Щось торкається Незбагненне. Час ніби зупиняє свій біг. Створений шум втрачає тут владу.
Крізь темні води мовчання Ріки можна було почути, як Промовляє Щось Звище.
Вчись зупинитися і чекати. Брехня вимагає постійної активності, без якої розвалиться. Брехня боїться замовкнути, тому постійно поширює наративи. Щоб не зіскочили з гачка.
Беземоційне вглядання в брехню допомагає зрозуміти, що рухає її прислужниками. Тоді все чіткіше проглядається Лице Істини.
Істина не залежить від активності. Не потребує постійного підкріплення. Вона існує поза людською волею. Істина – те, що Завжди.
Її можна лише відчути через досвід. Всі спроби її пояснити, описати будуть лише проекціями, намальованими картами. Брехня ж без слів не може – потребує використання їх спотвореними.
Риба, втрапивши на гачок, нерідко завмирає. Бо знає, що смикання посилює пастку, а здатність не панікувати й почекати – спосіб звільнитися.
Ріка знала чимало таких історій. Де те, що здавалося вже гарантованою здобиччю, було чудесно врятовано.
© Катерина Когут, 24.11.2023 “Мовчання Ріки” з циклу “Легенди землі приречених”