Молитва – не заклинання. То спосіб допустити Бога в свою ситуацію. Визнання, що не можеш розрулити її сам. Спосіб сказати Йому, що купу всього перепробувалося і є бажання довіритися Йому. Готовність віддати Йому своє життя, аби Він перетворив його на Свій Розсуд. Тим і відрізняється вірний Богові від чаклуна чи шамана із бубном. Він не намагається гнути щось своє чи навязувати комусь свою волю – просить розквітнути Бога у тій чи іншій ситуації. Ущедрити її чи виправити Силою Благодаті Своєї.
Щира молитва – акт найвищої сміливості. Стрибок у невідоме. Ти все життя керуєшся “хочу/не хочу”. А тут кажеш Одвічно Присутньому у твоєму житті та ще Недосить Знайомому: “Прийди і нехай буде Воля Твоя, а не моя”. Своїми воліннями я дійшов до того, що маю зараз. І воно чомусь не надихає. Обтяжує. Викликає хронічну втомленість. Нагадує розбите корито..
Неустанна молитва – не подвиг. Не причина вважати себе особливо побожним. Просто перебування онлайн для Творця. Ставання ще одним канальчиком, через який поступає Благодать Божа у цей світ. Щоб хтось поруч отримав її ковток, не розуміючи, звідки вона узялася. Не очікуючи ані вдячності, ні зарахування до рангу чеснот.
Такою стає молитва після того, як припиняє бути суто вольовим актом. Позбувається присмаків поту та крові. Стає піснею серця. Чимось настільки ж природнім, як дихання.. Квітує радістю перебування на зв`язку..
Бог – не джин з лампи. Не вийде викликати Його “по замовленню”. Механічно. Коли заманулося. Він не коритиметься примхам. Його не вдасться використовувати задля здобуття власних зисків.
Він ласкаво посміхається з намагань втиснути Його – Неосяжну і Безмежну Всюдисущість в кілька хвилин. Які ми приділяємо для молитов. Нерідко формальних. Знає Він, де цієї миті наше серце і де ширяють думки.
Його Присутність є і завжди буде Незбагненною і Недослідимою Таїною. Несподіваною. Адже ніколи не знатимеш наперед, де і як тебе торкнеться Його Рука. Якої миті вирішить зробитися для тебе більш Явним. Більш Відчутним.
Якоїсь миті стане радісно знати, що для Творця ти – відкрита книга. Твої скорботи і потреби відомі. Тож потребуть озвучення тільки для того, щоби не ставалося зазнавання – нездатності попросити.
Твоє серце потребує більшої Любові. Про що і просиш. А ще про достатнє смирення – аби прийняти Її. Не пручатися й не страшитися Її. Розум закликає боятися Любові. Бо знає, що Любов контролювати неможливо. Любов – Божий Дар. А Богові ніхто не указ.
© Катерина Когут, 2019