Часом ми схильні перебільшувати ступінь власного героїзму і робити мошок слонами. Власні мізерні зусилля нам можуть здаватися титанічними і достойними овацій.
Якщо комусь з вас, як і мені іноді не завадить певне “заземлення”, раджу завітати до однієї з київських церков, аби познайомитися із цьоцьою Раєю, яка допомагає там.
Моєму особистому героєві понад 70 років. Вона хворіє на артроз, тому кожен рух її – ода силодухості і незламній волі.
Змолоду працювала на шкідливому виробництві – звідти і хвороба.
Вона намагається обходитися без палиці, щоб якомога довше не бути від неї залежною. Одного разу я побачила її, коли вона переходила дорогу. Кожен крок – неймовірне зусилля. Помітивши мене, вона всміхнулася своєю неймовірною посмішкою, сказала мені кілька слів і, почекавши доки я піду собі, рушила далі. В той момент я збагнула – вона не потребує ані моїх жалощів, ані чиїхось ще. Вона – боєць!..
У неї непростий характер. Вона ревно виконує свої церковні обов’язки і залюбки дасть тирки будь-кому, хто, на її думку, заважає їй, коли вона “при виконанні”. Та яке ж добре серце і душевна теплота відкривається тому, хто поспілкується з нею якийсь час!..
Коли запитала, чи не важко їй бути цілими днями на ногах, вона рішуче відповіла: “Ні, мені в радість! Боремося як можемо”. А потім додала: “Не можна сидіть на місці. Щоб жити – треба постійно двигатися”.
Я – її таємна шанувальниця і вона не знає, що хтось про неї пише. Мій герой просто так живе, даючи нам приклад дивовижного життєлюбства та цінування кожного моменту.
Коли дивишся на таких людей, перестаєш скаржитися та вигадувати відмазки. Ця сильна жінка давно на пенсії і ніхто б їй не дорікнув, що вона зупинилася і перестала боротися. Та, на щастя, вона не з тих, хто опускає руки. Тому і здатна дати перцю не лише нерадивим закунявшим парафіянам, а й своїй хворобі. І надихнути нас із вами на подолання власних проблем та негараздів.
Тож берімося за себе, або розповім цьоці Раї 
© Катерина Когут, 2017