Кролика Рона отримав нову домівку в один весняний день. Спочатку поїздивши містом. Навіть покавувавши в кав`ярні.
Його появу зустріли дуже радісно. Трішки сліз теж було. Виявилося, що день був особливим для тієї, в чиї руки тепер він потрапив.
Передали з рук в руки із наказом спробувати зігріти його. Зробити щасливим. На що була отримана згода.
Спочатку його носили у кишені пальто. Часто діставали. Пригортали й цілували. Та вираз на його мордочці не змінювався.
Його показували іншим. Давали їм потримати. Ті всі інші йому також дуже раділи. Намагалися дати свого тепла. Та посмішки не могли дочекатися й вони. Потримавши, віддавали. Вважаючи на бездонну діжку, яку не наповниш, як не старайся.
Потім надворі потеплішало. Тепер він мандрував не у кишені, а у відділенні рюкзака. Бачив різні міста. Й багацько людей. Та ніщо не радувало його. Продовжував далі вважати себе за нещасного.
Якоїсь миті його перестали брати з собою. Почали все частіше залишати вдома. Під приводом того, щоб не замурзався. А тоді й взагалі посадовили біля ліжка.
Коли кроки затихли, кролик Рон роззирнувся. Він сидів неподалік ікон. Принаймні буду потрапляти на очі, – подумалося кроликові. В своєму смуткові він не помітив Ангелика, Який там стояв й всміхався.
Сонечко світило кроликові. Пташечки щодня співали йому своїх чудових пісень. Метелики бавилися з ним, час-від-часу торкаючись вушок. Та він й далі обирав почуватися знедоленим.
Перед іконами молилися щоранку й щовечора. Тож деякі з молитов Рон тепер знав. Й повторював, коли лишався насамоті. А таке тепер було постійно. Часом днями не з`являлися тут знайомі кроки.
Ангелик то чув. Бо стояв позаду. Бачив, як сумно кроликові. Шепотів на великі вушка підказки. Кролик часто не чув їх. Точніше не слухав. Настільки занурений був у власну нещасність.
Тоді Ангелик вирішив замовити за нього слівце. Бо вірив у нього попри все. Тому підкинув ідею за допомогою кількох стібків змінити сумний вираз на посмішку. Подбав не лише про потрібний колір ниток. А й про те, щоб руки із кривих стали вправними. Робити чудо – то вже ж не одне..
Кілька стібків.. І кролик запосміхався.. Його радість засяяла. А щастя заквітло. Й освітило собою кімнату. Вперше в житті він був вдячний. За своє преображення. А ще за руки, які зробили його здатним всміхатися.
Його підхопили на руки й закружляли. А ще пригортали. Й цілували в носик та вушка. В тому танці й любощах кролик Рон не почув тихенького шелесту крил. Й ледь чутного радісного сміху, що сповнив повітря звуками кришталевих дзвіночків.
© Катерина Когут, 07.11.2019