Її ставлення до молитви змінила зустріч, що трапилася одного буденного понеділка. Жінка поверталася додому з лікарні. Повністю занурена у обмірковування дивної розмови, що щойно відбулася між нею та її батьком.
Тато занедужав і почувався справді кепсько. Нібито щось із серцем. Скаржиться, що щось пече у грудях. Лікарі висловили одне припущення, потім інше. Обстеження того не підтвердило. Дослідили вже все, що можна. За аналізами повністю здоровий. Хоч у космос посилай. А ледве дихає.
Вона теж приїхала до лікарні у якості підтримки. Батьки були геть розгублені. Що робити далі і до кого звертатися?
Раптом вона почала говорити до батька і сама дивувалася з того, що почали промоляти її вуста:
– Тату, може, Ви гріхи маєте якісь нерозкаяні, що вони Вас мучать і жити не дають?
Батько шоковано поглянув на доньку. А вона продовжувала, ніби хто підказував їй, що слід говорити далі:
– Посповідайтеся, тату. Ви давно не сповідалися. От побачите, на душі одразу полегшає і здоровля повернеться.
Сівши до автобусу, що мав завезти її з обласного центру додому – до маленького містечка, вона розмірковувала, звідки узялися ті слова. І сміливість їх промовити. Колись власне здоров`я змусило її віднайти Бога і повернути Його у своє життя.
Тепер відвідання церкви стало радістю, якої вона навчала двох своїх синів. Почала читати. Виявилося, що існує сила-силенна духовної літератури. Деякі Святі стали особливими помічниками. А їхні життєописи укріплювали у тяжкі хвилини.
Молитва стала справою щоденною. Необтяжливою. Вона знала, що таке життя без Бога, і куди воно її завело. Тож ні за яких обставин не хотілося встрачати того зв`язку з Ним, що ціною неймовірних зусиль вдалося відновити.
Її думки перервала поява чоловіка, що присів на сусіднє сидіння. Щойно увійшовши, він попросив водія стихшити музику. Зробивши це так делікатно, що той не обурився, а одразу виконав побажання.
Вона помітила в його руці вервицю. Видно було, що вона у нього не для краси. Від всієї його постаті віяло якимось врівноваженим теплом. Вмиротворенням.
Раптом він озвався до неї:
– Дозвольте подарувати Вам дещо.
І простягнув їй невеличкий образок. Такий вона бачила вперше. Подякувала і запитала про вервицю.
– Розумієте, зараз такий час, що слід молитися не лише за себе. А за весь світ. За всіх людей – віруючих і тих, що ще не зустріли Бога. Просити за відпущення гріхів не лише власних, а прощення всіх тих, хто живе на цій землі. Погляньте. Великдень прийшов, а люди не радіють – плачуть. Град, повені. Бог просить, щоб ми Його почули. Щоб схаменулися і перестали чинити хибне. Попереджає, намагається достукатися.
Все було так. І в її містечку на Великдень вода перекидала автівки, а град був завбільшки з голубині яйця.
– Тому і слід молитися за всіх. Що більше людей почне так молитися, то швидше ми вийдемо з того лихоліття.
Розмовляти з ним було легко. І вона наважилася запитати:
– Скажіть, а як не відволікатися під час молитви? Розумієте, я справді прагну бути з Богом, коли молюся. Віддати йому свою душу. Але постійно ловлю себе на тому, що думки мої десь в іншому місці.
– Це нескладно. Просто коли молитеся, просіть це у Бога так, як маленька дитина просить щось у своєї мами. От побачите, як це все змінить.
Ті слова її зачепили. Уявити це жінці було справді просто. Який вираз оченят у дитини, коли вона щось дуже просить. Як звучить її голос. Вона просить всім тільцем, всім своїм єством.
Отож жінка почала у молитві ставати тією дитиною. Знижуватися, відходити від своєї дорослості та авторитетності. Відкривати свою душу. І звертатися до Бога так, як звертається дитя до люблячого батька-захисника. У якого завжди знаходиться час для неї, котрий зробить все можливе і неможливе для свого улюбленого чада.
Молитися їй справді стало легше. Сама молитва стала зовсім іншою. Вона перестала бути повторюваними словами – почала змінювати її зсередини. Перетворювати щось дуже важливе в ній самій.
Жінка почала помічати, що їй частіше всміхаються. Покращилися стосунки в сім`ї. І радості більше не хотілося лишень для себе. Відтепер хотілося поділитися нею з усім-усім світом.
Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких
© Катерина Когут, 23.05.2019