Спочатку духовного кисню з озоном просто меншало. Це ставалося непомітно. Просто люди типу швидше втомлювалися, скоріше розчаровувалися й зневірювалися.
Вірші зникали як вид. Один за одним. Але поетів було багато і цей процес відбувався якось фоново. Без сенсаційних репортажів та нагнаних псевдоекспертів по студіях.
Потім прийшла черга і прози. Рядків в ній більшало, суті меншало. Слова повторювалися, ставали знесмаченими.
Пісні спочатку зі складних ставали тими, що на три ноти. Почуттів вже не зачіпали. Виключно інстинкти. За всіма правилами реклами – зі словами-гачками.
Тоді настала мить для прогулянок. Вони стали пришвидшеними. Тільки за завченими доріжками. Тут почухатися, тут щось сфотографувати. Без фотозвіту немає чого і час на пусте витрачати.
Їжа з напоями борсалися довше. Бо без них же типу ніяк. Та вигляд зоднаковів, аромати теж вирівнялися. Лосось, стейк почали виглядати схожими не лише на виході.
Кіно з книгами трималися як могли. Майоріли анонсами та обкладинками. Намагалися ловити оголеністю, ботоксували навіть мозкові звивини. Все одно рідкістю стали дочитані з додивленими.
Любощі не встояли теж. З ними взагалі цікава історія. Вони виявилися не човганням одне об одного – незбагненною алхімією, зав’язаною на почуттях. Тому і вони сполотнявили, коли вміст духовного кисню з озоном наблизилися до критичної поділки.
Почалися війни від духовної задухи. Люди бігли когось вбивати, бо їм здавалося, що край – що їм чогось бракне. Проте не розуміли, чого саме. Ошаліло хапали зброю, остервеніло бігли. Куди, чому – думок не було. Туди. Просто бігли у вказаному напрямкові.
Храми теж не втримали оборони. Їх слід було назвати насправді першими, бо там колись вироблявся духовний кисень з озоном. Потім сталося, що сталося, коли вирішили, що можуть і без Неба, тож зробилися знімальними майданчиками.
Брехня з амвонів, потім і червоні панчохи посеред храмів. Ті хоч знімаються одним рухом. А брехню про святе чим відіпрати? Як зняти її з сьогодення?
Посіріло все довкола. Тоді люди почали щось помічати. Потягнулися до тих, хто звідкилясь дістав соломинки, що проходили шари кіптяви й гаму, й діставали Небес.
Соломинки, звісно, такий собі гаджет. Зминаються, ламаються, мають обмежену довжину. Але най собі. Чим багаті.
Втягнений з Небес духовний кисень з озоном чесно ділився на всіх охочих. Кілька захотіли і собі таких соломинок. Ті, хто мали, старалися навчити зробити.
Їм спочатку були дуже вдячними. Мовчали навіть про санітарні норми й усілякі там повітряно-крапельні. З вуст у вуста здавалося навіть дечим архетипічним. Чи й еротичним злегка.
Та морок не дрімав. Недарма стільки зусиль ним доклалося, щоб скорити людей. Ці надихувальники все могли йому зіпсувати.
Вдався до чар. Тож ті, кому найбільше треба було вдихнути, відчули злобу на надихувальників. Ламали соломинки, били щосили.
Надихувати стало найнебезпечнішим із занять. Ніхто більше того не хотів. Так боліли потріскані ребра.
Морок все густішав. Вже стало й просто дихати неможливо. Тоді згадали про зламані соломинки. Як змогли їх посклеювали.
Роблять спробу вдихнути. Щооо таке?? Дивне відчуття. Відчуття невдиху.
Яка ж причина?? Невже соломинка забилася?. Чи Небо стало Вищим?..
Ні, не забилася соломинка. Не піднімалося Небо. Люди змаліли – от що сталося.
Змаліли, доки не вдихали духовного кисню з озоном.
© Катерина Когут, 22.10.2023 “Люди змаліли” з циклу “Легенди землі приречених”