Сьогоднішня серія “Хронік зростання архієреїв” починається з Богослужіння. Камера бере крупним планом архієреїв, духовенство, семінаристів. Те, як заходять до храму. Як пересуваються ним. Особливий акцент робиться на зйомці вівтаря.
Потім показує архієрея в роздумах. Тривалий час його не покидає відчуття, що щось не так. Рухи, виголоси, деталі – все по формі. Повністю дотримано. Та чогось бракує важливого. Такого, що неможливо сформулювати. Просто відчуття нестачі.
І настільки його це почало бентежити, що почав просити Бога в молитві. Щоб відкрилися йому причини. Що не так, що треба змінити.
Ангел довго чекав на нагоду про це поговорити. І тепер нарешті отримав таку можливість. Адже Господь поважає волю людей, небажання до Нього звертатися із пошуком відповідей. Тому не нав’язується. Але радо Відгукується на щире звернення.
Являтися явно із сучасними людьми – не варіант. Або до божевільних себе запишуть, або поліцію викликатимуть. В кращому випадкові – все обкадять і обіллють святою водою. Та чулішими, на жаль, не зробляться від кадіння з обливанням. Подумають просто, що типу “не подіяло”.
Отож і в цьому випадкові Ангел чекає моменту відходу до сну. Щоби промовити через щось, що здається сновидінням.
І тоді говорить архієреєїві:
– Відчуваєш ти вірно. Дечого дійсно бракує. Та от питання, чи щось робитимеш, щоби це змінилося.
Архієрей запевняє, що поза сумнівом. Тільки би зрозуміти, що то за відчуття таке дивне.
Ангел бере його і вони разом невидимо опиняються на Богослужінні. Зупиняються перед входом до храму. Ангел говорить:
– Зверни увагу на те, як ви входите до храму. Ти, решта духовенства, семінаристи. Тільки дивися не на позерство. Зараз відкрию тобі й відтак бачитимеш вміст сердець.
Архієрей дивиться і раптом починає бачити, ніби наскрізь. І вжахається від самовпевненості, пихи, зверхньості, буденного та знеціненого ставлення до святого місця.
Ангел коментує:
– Ви так звикли до святині, що перестали ставитися гідно. Ходите, ніби у себе вдома. Ніби хазяї тут. Наче головні. Ні, не головні ви. Головні тут інші.
Той не знає, що сказати. Бо і хотілося б заперечити, але вміст сердець не дозволяє цього зробити.
Ангел продовжує:
– Найгірше інше. Ви такого ж поводження навчаєте решту. Бо люди на вас орієнтуються. І починають повторювати. По плодам пізнається дерево. От зараз побачиш наявні плоди.
Показує на семінаристів. Чимало з них йдуть, задерши носа, гордо несуть себе храмом. Котримось відверто нудно. Чекають, коли нарешті зможуть піти і займатися “чимось цікавішим”. Бо те, що в храмі, здається “простим” і “зрозумілим”, прісним у порівнянні з розвагами світу.
Ангел каже:
– І вони не винні. Це ви насадили їм власну самовпевненість. Зверхнє ставлення до святих отців. Завдяки вам вони їм почали здаватися несучасними та ботанами. Апостоли ж – диваками й невдахами, які не реалізували себе на амбітних посадах. Вони перейняли ваше іронічне ставлення. Певний підлітковітизм ваш – типу “що ті попередні покоління тямили, а ми тут молоді енергійні та прогресивні”. Ні, ви самовпевнені і поверхневі, кволі фізично і духовно у порівнянні із тими, з кого приховано глузуєте. І самозалюбованість заважає вам побачити істинний стан справ. А він ось такий. Дуже прикрий.
Говорить далі:
– Тому карати їх поклонами надумаєш за побачене, то спершу самим їх бити доведеться. Та й не сприймалися би поклони за покарання, коли би вони бачили, що від кожного нефізкультурного поклону ворожій силі робиться. Поначитувалися гаріпоттерів, надивилися фільмів, тож і немає розуміння, якою могутньою зброєю озброєно вас і які воістину дивовижні засоби маєте.
Продовжує:
– Але до теми розмови. По якому праву ви їх перетворюєте на нарцисичні консервні бляшанки? Вони ж з трепетом колись до храму входили і деякі ще зберігають це ставлення. Он той, наприклад, до п’яти рочків з Ангелами розмовляв. Той дещо міцніший, бо його Матінка Божа під особливим Покровом тримає. Є причини. Тож його тяжче зіпсувати. Отой вчинив серйозний проступок, але покаявся і Господь зробив його молитву особливо чутною. Цей не туди йде – в очі лізе, намагається сподобатися. Той он настільки звик маніпулювати, що залишається небагато шансів на виправлення. Тому на нього і близьких очікують випробування, щоб встав на нормальні рейки. Та наразі він до них не готовий. Вони у більшості не готові ані до випробувань, ні нести в світ Правду. Бо для того слід бути і щирими, і міцними в Бозі.
Вони підходять до вівтаря, де всі поводяться так, як звикли. Хтось думає про справи, інший про проблеми вдома. У того коліно ниє. Тому нова сорочка незручна.
Ангел просить архієрея заплющити очі. А потім говорить:
– Все як все, кажеш. Ну, що тут такого. Служба як служба. А тепер дивися, з КИМ ви у вівтарі.
Архієрей відкриває очі. Вони стають на півобличчя. Серце провалюється в чоботи. Спочатку заклякає. А потім нахиляється, знімає мешти і стоїть, притиснувши їх до грудей. Стараючись надивитися. Всотати в себе бачене.
Ангел дає трохи поспоглядати, а потім за плечі розвертає в бік кліросу. І каже:
– Покажу і дещо втішне. Те, що дає якусь надію. Нині зранку дещо сталося і семінаристи отримали вірне налаштування на Богослужіння. І співають із відкритими серцями. Поглянь, як нам, Ангелам, легко пурхається храмом, коли вони так співають. Як просто нам молитви підносити. Бо коли налаштування цинічне, зарозуміле, то ми не можемо злетіти з людськими проханнями. Ніби якір утримує від злітання на Висоти.
А потім додає:
– Вас, архієреїв, покликано бути співбратами Апостолів. Піжонів та самозакоханих павичів вистачає в сучасному світі. Коли ви так поводитеся, то в чому різниця між Церквою та рештою суспільства? Церква має бути камертоном. Совістю. дороговказом. А не блідою тінню театру. Тут ЩОМИТІ розгортаються найбільші з Таємниць Божих. Немає страшнішого та таємничішого місця на Землі, аніж храм Божий. Тільки серце має знову навчитися БАЧИТИ.
На ранок архієрей не зміг пригадати, про котрого з семінаристів Ангел що говорив. Це повністю витерлося з пам’яті.
Але дещо змінилося в ньому одразу. По мірі наближення до храму його серце починало прискорено битися. Неначе перед Надважливою Зустріччю.
А перед вівтарем тьохкало й на мить ніби завмирало. І рефлекторно сіпався до чобіт, щоби зняти. Але старанно маскував це під хресне знамення та шанобливий уклін.
Далі буде
© Катерина Когут, 06.03.2023