Ти якось собі живеш. Не заглиблюючись. Поверхнево. В бурхливому вирові думок і в той час же бездумно.
Прогортуєш дні на промотці – ось ранок, а майже одразу і вечір. Час то тягнеться, то пролітає. Моментами ти його просто вбиваєш.
Не ставиш складних запитань. Ні собі, ані оточуючим. Щоб не заморочуватися. Менше знаєш – …
Серіали. Гортання стрічки новин. Розмови про новий смак сухариків, хто і де з однокласників.
Зупинився ти. Зупинилися люди навколо. Та коли стоять всі разом – не так вже й кидається в очі.
А потім приходиш до точки. Де тобі в дивний спосіб повідомляють, що як не виправиш своїх косяків, далі цієї відмітки не підеш. І що відлік пішов вже навіть не на місяці.
Дають зазирнути ТУДИ. Тож відтепер точно знаєш – примарнеє ТАМ зовсім не примарне. Воно справді існує. І воно зовсім поруч із ТУТ.
Благословляєш мить, коли тобі повідомили про відмітку. Яку ж Любов до тебе виявлено, що маєш можливість щось у собі виправити! Значить ще надіються на тебе – когось же забирали таким, як був. Неготовим. Невиправленим. Тебе ж ущедрено шансом..
Роботи вивляється непочатий край. Засукаєш рукави і зачинаєш вичищати Авгієві стайні, на які перетворив ти життя своє і власну душу. Дорогою дивуєшся, як примудрився встигнути зробити стільки хибного з прикрим.
Знаходиш чимало страхів. Різних, на будь-який смак. Хвороби. Смерті. Божевілля. Майбутнього. Чужої думки. Помилитися. Висловити, що думаєш. Втратити. Зганьбитися. Йти вперед. Зупинитися. Зростати. Скотитися на дно. Виявитися одним з. Бути білою вороною. Обмежень. Виходу за рамки тощо.
Та коли знаєш, що тебе вже могло бути забрано, перестаєш боятися. Стаєш смiливiшим. Починаєш жити вiдповiдально. Знаєш, що наступної митi може просто не бути. Тож живеш так, щоб бути готовим будь-якої митi прозвiтувати за свої дiяння.
Замість жмутка страхувань з`являється той, що Божий. Він чомусь зветься страхом. Хоча насправді не є ним. Суміш тремтіння в колінах перед відкритою Неосяжною Могутністю і небажанням засмутити Того, Хто дає тобі час.
Час теж починаєш проживати інакше. Більше не відчуваєш себе в праві марнувати його на мильні опери, різні шоу, плітки з балачками. Кожною миттю смакуєш. Стараєшся наповнити їх чимось вартісним. Забуваєш значення слова “нудьга”.
І любити більше не боїшся. Нелюбіння – ось чого допускати не можна. Бо неживе без Любові життя. Любов – не проблема. Справді сильная Сила. Коли любиш – ти справді всесильний. Коли любиш – ти дійсно живий..
© Катерина Когут