Приречені не завжди були приреченими. То довга історія і її отак зразу не розповісти. Та, як вже знаєте, забракло у них якоїсь миті духовного кисню з озоном. Наслідки не забарилися. Зокрема виявилося у аноргазмії душ. У їхній нездатності до творчості, у масовій душевній імпотентності й фригідності. Тіла теж від того поволі завмирали. Не ставалося в них більше тієї незбагненної алхімії в душі. Тієї хвилі, що пробігаючи єством, всіма фібрами й звивинами, прагне вистогнатися солодким “о”. Не було більше у них того стану, коли твориться-твориться. Наростає напруга. До нестерпності. Потім кульмінаційна крапка, знак оклику, штрих, віднімання пензля від полотна, стихання узятої завершальної довершеної ноти. “О. Є. Воно”. Тому поробилися злі. Остервенілі. Воно і логічно. Як не робитися, коли душа більше нічого не родить? Не зрозуміє той, хто ніколи не сходив безмовним криком безсилля. Дикі це відчуття – фальшиві перейми душі, а потім повне її відмирання. Хто б знав, як болить. Більшість знає лише підмороженість пальців. Обвітреність щок. Де ж узяти нові твори? Симуляція, як і з тілесним “о”, приреченим здається виходом. А насправді немає більшої пастки. Тож приречені імітують. Правлять розкішні панахиди власним помахам крил. Не жлоблять на лаштунки. Яскравіше! Більше епатажу! Ще більше! Бо помітять відсутність природних конвульсій, притаманних творчості. Вдавай екстаз, крихітко! Нехай натовп войлає. Прокльони чи захват. Головне, щоби кричали голосно. Най увійде це в історію наймасовішою оргією. Нехай залиють нашу з тобою білизну жовччю та шлунковим соком. Зійдуть інфарктами з інсультами. Нехай це буде епічно. Все одно нам кінець. Ти це знаєш. Я це знаю. Нехай хоч буде гучним, якщо не трансцендентним. Крила порвалися. Десь об гордощі, десь об ображеність, десь об відсутність банальної вдячності. Немає гіркішого видовища за те, як топчеться те, що колись цінувалося, любилося. Ніщо приречені не топтали з таким шалом, як те, що колись робило їх живими. Смійся, крихітко. Шаленій. Хай побачать, що диявол носить не лише “прада”. Нехай пекло виявить всі свої барви в тій усмішці. Нехай заграва від неї спалить всі можливі мости. Та ще повітряних зміїв, котрі спонукали нас мріяти. Це земля приречених, крихітко. Тут більше немає місця для Вічного. Ми вигнали Вічне звідси. Спопелили усе, спопелившись. Навіть з любові нашої давай зробимо карикатуру. Нехай натовп обісцить її, неначе паркан чи стовбур дерева. Нехай навіть діти глузують з наших почуттів. Все напоказ. Нехай шаліють від нашого вивороту. Не хотіли вглядатися в Лице, то хай буде їм видовище за рівнем. Хто наважиться кинути каменем? Га, приречені? Ви ж побачили лише огидність самих себе в крові й плоті душі колись чуйної й плідної Словом. Помовчимо. У Вічності багато тиші. Багато мовчання. Вистачить на всіх. Якщо Слово стали перекручувати, то краще з вами мовчати. І Скрижалі розбити. Дороблюйте, що почали. Чого завмерли, чого раптом знітилися? Де ваша сміливість поділася? © Катерина Когут, 25.10.2023