Артикуляція цього промовця перед новітніми темними була чіткою, а тон твердим. Його посмішка була схожою на вміло замасковане хиже оскалювання. Погляд був яструбиний, що рентгеном проходив крізь вдягнені маски:
– Що ви чули про мене? Які епітети спонукали вас звернутися до мене за допомогою? Архангел смерті? Апостол терору? Так, це все я. Ще лицар без страху та сумління, на якого навіть найзапекліші з ворогів дивилися із захватом. Ось до кого ви звернулися.
Він виструнчився:
– І розумію чому. Моя історія не може не вразити. Нахабний хлопчисько переконав цілу юрбу дорослих стратити короля, який нічим не завинив. Просто тому, що мені тоді так захотілося. Переконав знищити короля як “принцип” при тому, що сам потім намагався ним стати в обгортці “влади народу”.
Його зуби блиснули в посмішці:
– Вам бракує харизми. Переконаності. Хоча бачу, що розумієте, що світ ви не знищите, якщо не натравите одних проти інших. Якщо не посварите усіх з усіма. Якщо не викривите всі існуючі поняття та принципи. Ви над тим непогано працюєте – вже ніхто не спілкується між собою фактично. Цвинтарі ростуть, люди почуваються нездатними опиратися.
Він оглянув присутніх:
– З чого почав я, знаєте? Вони ж вагалися – не хотіли страчувати його. На відміну від вас, за ним не було якихось явних злочинів. Та без його страти неможливим було би подальше скочування людей до прірви. Тож що я сказав? Він – чужинець для нас. Чужинець! Розумієте, що я зробив? Одразу поставив їх по різні боки, промаркувавши “свій-чужий”.
Після паузи продовжив:
– Але то був лише перший постріл. Потім я сказав, що монархія – це ідол й що Христос не потерпів би такого, доки не знищив би лжебога. Як я безбожно маніпулював! Я сказав, що страта короля має стати помстою за народ, який опинився під його владою! Вони це ковтнули! Якби ви їх бачили!.. Вони заклякли шоковані, а потім почали ствердно кивати головами, ніби загіпнотизовані. В результаті короля було засуджено та страчено.
Промовець переможно роззирнувся:
– Але повноцінно я розгулявся вже пізніше. Я створив нового бога! Ну, точніше змусив натовп повірити, що саме вони, народ, – це буцімто оракул, який має сповіщати істини. Кричав, що народ є безпомильним. Я жонглював поняттями, неначе апельсинами, кажучи те, що їм хотілося чути. Зараз дуже смішно згадувати, в що змусив їх повірити. Тож вони стали зовсім дресированими у мене. Потім, правда, це все повернулося проти мене, бо забувся, що дресировані звірі роздирають дресирувальника, якщо він втратить пильність. Та тоді я перебував у ейфорії.
Він щось пригадав і заговорив далі:
– Влада змінила мене докорінно. Як і вас усіх. Точніше не змінила, а виявила все, що в мені тихенько сиділо, з чим я не працював у собі. Допоки не був біля керма, я засуджував смертну кару. Та щойно отримав повноваження, то всім єством захотів крові. Те, що я тоді робив, вочевидь надихнуло і вас. Я не парився логічністю й узгодженістю своїх меседжів. Поставивши в центр себе замість Бога, я почав тероризувати населення. Я більше не був палким й свободолюбивим – мій тон став крижаним, мова зосередженою, а дії тиранічними й безжальними.
Спогади зробили його вигляд демонічним:
– Я закликав увімкнути каральну машину на повну. За моїми вказівками карали не лише тих, кого я йменував зрадниками, а й тих, хто був занадто пасивним й байдужим до того, що я робив. Всі мали грати у запропоновану мною гру! ВСІ! Невключеність я сприймав як особисту образу, за яку жорстоко мстився.
Вигляд став тріумфаторським:
– Влада сп’янила мене остаточно. Хоча це відмазка. Просто те, що було в мені, концентрувалося й набуло форми коси, що жадала скосити будь-яку протидію. На будь-який натяк на те, що ідеї чи способи їх реалізації є помилковими, я відповідав тотальним знищенням. Заради виправдання своєї хворобливої реакції виголошував промови про те, що нібито єдиний спосіб створити щось істинне – це винищити інакодумних. Типу хтось перевіряв, чи єдиний. Просто мені хотілося їх нищити. Будь-яку інакодумність я жадав потопити в морі крові та завалити горою трупів. Безсоромно брешучи, що типу лише так здатна створити себе нація.
Поглянув на присутніх:
– Ви хоч би пару слів змінили б в тому, що запозичили у мене. В тій фантастичній маячні, яку я городив. “Патріот — це той, хто підтримує нас тотально, а той, хто критикує в деталях, хто не виявляє оскаженілої підтримки всього, що робимо, є зрадником”. Це ж Я СКАЗАВ! Хоча режими 20 століття теж не проставляли копірайтів. Просто це писали на агітаційних плакатах, як ви зараз в соцмережах.
Він засміявся:
– Цікаво, що у вас теж виходить те, що у мене тоді вдавалося. Коли все почало розвалюватися, як і ви зараз, я почав звинувачувати “ворогів”. Точніше тих, кого я ними обирав сьогодні назвати. Сьогодні це були одні, а завтра – інші. Я казав, що закони мають бути лише у мирний час, а війну робив приводом нищити власне населення. Саме я навчив вас та ваших сторічних попередників, що якщо кортить когось прибрати, то немає потреби вишукувати законних підстав – ті, хто не догодили, просто розстрілювалися без розбирань. З припискою “потім розберемося”. Все, що мені подобалося, я забирав собі, не піклуючись про законність. Цього ви у мене добре навчилися.
Його посмішка стала гіркою:
– А от те, що сталося далі, я не врахував. Від чого хотів би вас застерегти, але ви мене не послухаєте. Бо вважаєте себе безпідставно розумнішими за всіх, хто був перед вами. Кінець наш був абсолютно несподіваним і феєрично швидким. А, здавалося, що все триватиме вічно. Влада потихеньку тікала з моїх стиснених кулаків. А прийнятий закон про терор дуже запалив опозицію. І це була не симульована опозиція, як у вас, яка годується з одного корита з вами. Мені опонували реально і палко. Я знав про її існування і саме збирався повністю стерти з лиця землі. У мене був чіткий план. Але вони виявилися пруткішими, ізолювали нас, не давши сказати ані слова. Й фактично одразу стратили. Вживши вигаданий нами жаргонізм. “Вони чхнули у мішок” – так глузували з нашої страти. Не було жодного співчуття. Всі вважали, що ми на те заслуговували.
Він поглянув на них:
– І ви чхнете так діючи. Та найгірше не в тому. Це в житті можна намагатися жити ілюзіями, не помічати якихось речей з тих, що не вписуються у світогляд. Смерть піднімає завісу й опиняєшся лицем до лиця із усім, у що не вірив, що вважав неважливим. Я написав був поему, де, за моїм сюжетом, Апостол Петро загубив ключі від раю і він став заполоненим бісами. Виявилося, що то я загубив ключі від себе, давши себе заполонити. Відтак все моє бачення виявилося спотвореним, а час життя – використаним на марне. Те, що здавалося мені атрибутами влади та впливу, було оманою. Пекло виявилося куди креативнішим, аніж його малюють. Казани – то фігня. Всі мої яскраві слівця перетворилися на обстановку мого вічного мешкання. Плаваю в Морі з крові, прогулююся посеред гір трупів – такі от невтішні декорації. У вас будуть не гірші, бо ви з висловлюваннями теж необережні. Мене могла б врятувати любов. Але я, як і ви, нікого не полюбив за життя.
Свічки затріпотіли, але повністю згасли лише після того, як промовець розчинився в повітрі. Новітні темні пройшли до персональних виходів. Мовчання сьогодні чомусь видавалося нестерпним.
© Катерина Когут, 23.12.2023 “Натхненник терору” з циклу “Легенди землі приречених”