Вірити для себе просто. Точніше не так. Звісно, не просто. Цьому передує низка певних подій. І через їх пережиття Бог навчає тебе вірити.
Та коли вже увірував і відкрив для себе Богоспілкування, це справді кайфовий період. Даруйте за сленг. Та таке вже слово прийшло.
Опиняєшся у імпровізованому затворі. Не у викопаній землянці. Й не під замком. Але в умовах дуже наближених до спартанських. Фактично відрізаним від світу.
Спочатку це замалим не знищує тебе. Все життя серед людей. Постійно в спілкуванні. Суцільне ля-ля-ля. А тут узвичаєність твого життя летить шкереберть. І ти опиняєшся поза соціумом.
Звісно ти бачиш людей через вікно. На вулицях і в магазинах. Та ти роз`єднаний з ними. Хто подібне знавав, зрозуміє.
Спочатку невизначеність перевіряє тебе на міцність. Чекати, не знаючи, на що ти чекаєш, виявляється справжньою мукою. Збираєш останнії крихти волі, аби їй не дати розчавити себе.
Потім приходить спасительна думка. Кинуте Милосердною Рукою рятівне коло. Невизначеність – це й відсутність негативного результату.
А значить, є шанси на позитивне вирішення ситуації. Значить, є привід сподіватися. Причина надіятися. Сили чекати.
А ще з`являється вдячність за кожен день. Ні, за кожну мить. За всякий побачений ранок. І пережиту ніч.
Потім одне за одним починають народжуватися питання. Якщо я ще тут, то навіщо мені потрібен цей досвід? Що маю зрозуміти? Відкрити для себе?
Так віднаходиться Богоспілкування. Ти ще не знаєш, що то саме воно. Лише робиш перших кроків до нього. Даєш народитися власним питанням. І вчишся чути відповіді.
Ними списуються блокноти. В якісь миті писати доводиться настільки швидко, що потім доводиться розшифровувати деякі фрагменти. Певні сторінки виявляються залиті слізьми.
Та мало-помалу видряпуєшся з того трясовиська. І твої стопи торкаються шматочку омріяної тверді. Час від часу знову падаєш до болота. Та з кожним разом вибиратися стає простішим. Бо вже знаєш, що десь поруч є земля.
Ні дня без відкриттів. Такими стають дні. Ані ночі без важливих відповідей. Такими стають ночі. Насиченими та інтенсивними. Незнудьгованими. Цілковито прожитими.
Розквітаєш у тій самодостатності. Не зовсім вірнеє слово. Бо ж вже знаєш, що насправді ніколи не сам. У відлюдності розквітаєш – так буде точніше. Стає тобі в ній несподівано хОроше. Та комфортно.
Мрієш жити так далі. Та із зонами комфорту Творець бореться жорстко та невблаганно. Тож наступної миті мусиш вийти у світ із тим, що надбав.
Спочатку відкриватися лячно й соромно. Що скажуть люди? Кому це потрібно? Розстаєшся із скарбами болісно та неохоче.
Бо ж щойно скарб стає словом – він більше тобі не належить. Він може тобі повернутися, розквітнувши плодом у інших. До того ж моменту доведеться шукати для себе інших скарбів.
Світ прогнозовано тобі не аплодує. Окрім церковників про Бога говорять лише пройдисвіти з божевільними. Ану, каже світ, зізнавайся! Хто ти з них?
Хтось відверто лякатиметься. Скаже, що живеш ти не так. Інший питатиме, чого тебе так перемкнуло, що почав ти ходити до церкви. Вважатиме то ненормальним. Говоритиме, що надто вже часто.
Ще для когось станеш непримиренним ворогом. Бо дозволяєш собі писати й говорити про такі речі. Несмиренні несмиренним назвуть. Горді – гордим. Вкажуть на стать. Вік теж кпини зазнає.
Для когось будеш цирковим поні. Заморською цікавинкою. Намагатимуться пізнати секрет. Досліджуватимуть тебе з різних сторін. Де саме стоїш. Як молишся. Наскільки часто хрестишся.
Задаватимуть питань. Звідки знаєш оте, про що пишеш? береш ти все те? Як приходить воно? Чому саме тобі? Як зробити так, щоб тобі це прийшло?
Кажеш, як є. Що секретів ніяких. В очах світу вести нудний спосіб життя. Щодня в храмі молитися. Ще старатися якомога більше часу перебувати в молитвах.
Відповідь виявиться роздратованою. Я серйозно питаю, почуєш. Чого ти жартуєш і правди не кажеш? Не хочеш секрет відкривати, то так і скажи.
В такі миті сміятимешся. В якісь – сумуватимеш. Перепочинеш хвильку за чаєм чи кавою. Та й починеш збиратися на пошуки нових скарбів.
Дяка велика тим, хто подужав ці багатобукв! Обіймаю й лЮблю)
© Катерина Когут