Вірність сиділа в роздумах. Думаючи, що робити далі. А подумати було над чим.
Окрім того, що вона забута людьми, для яких зрада і керування корисливістю стало нормою, саме Буття опинилося під загрозою. Не метафорично – точка невороття наближалася віднедавна пришвидшено.
Від її вбрання фактично нічого не залишилося. Залишилося зовсім трішки полотна. Розпуститься воно – час людства закінчиться.
Що за історія була з тим полотном – варто розповісти, доки Вірність міркує про наступні кроки. Колись Вірність звалася інакше – Пенелопою.
Вона 20 років чекала на коханого, не маючи жодної звістки про нього. Геть не бачачи його. Не маючи способу зв’язатися із ним.
Всі переконували її, що має добрати собі іншого. Розповідали найневтішніше. Навколо неї гарцювали залицяльники, тиснуло оточення.
Потенційних кавалерів було 108. Рахувала їх не вона – інші. Деякі, що потім написали цю історію в літературі, називали і більшу кількість.
Їй же було до них байдуже. Навіть дратували нав’язливістю. Не самостверджувалася, відшиваючи їх.
Вони не відступали. Купали в увазі. Дарували подарунки. Намагалися грати на її горі. Саморозхвалювалися, приписуючи собі риси, котрими не володіли. Але не розуміли – для неї є ЛИШЕ ВІН.
Не говорила про нього. Та і кому було розповісти, що любов – це немов спалах блискавки, що змушує завмерти від несподіванки. Що людина не владна над нею, що її Бог дає. Любов не обирають.
Тиск посилився. І вона вигадала наступне. Сказала, що обере когось, коли дов’яже вбрання. Днем на очах всіх в’язала, а вночі – тихенько розпускала, щоб затягнути час.
Раптом її дії розгадали. І, здавалося, ніщо вже не врятує від примусового єднання із кимось іншим. Та цієї миті з’явився ВІН і розігнав той натовп.
Вони знову були разом. У Вічність теж відішли, тримаючись за руки.
Творець Усього винагородив її після смерті тим, що доручив вив’язувати полотно часу для людства. Кожен вибір, дія чи бездіяльність, думка чи бездумність, слово чи мовчання, почуття – все це враховувалося.
Якщо вони гармоніювали із Істинними Цінностями, Таємницями Світобудови, то полотно вив’язувалося. Щойно люди робили щось таке, що суперечило Вірному Буттю, вона розпускала зв’язане.
Вона мала враховувати, що для всього мав бути час. Для реалізації талантів, дарувань. Для виправлення помилок.
Дуже швидко вона в’язала полотно, коли Хранителі світу берегли довірені їм Особливі Доби. Вірно стоячи на заповітах попередників. Не боячись глузувань, чітко пам’ятаючи, що Царство Істинне не від світу цього.
А тепер темні настільки напосіли на людей, що ті понароблювали й понапогоджувалися з таким, що вона мусила розпустити не лише зв’язане полотно, а й власне вбрання. Щось, що було суто її.
Зробила це, аби вигадати для людства ще хоч трошки часу. Аби встигли спам’ятатися та почати виправляти ситуацію.
Невже вони справді нажилися? Думала вона. Невже дійсно остаточно повірили в те, що світ такий нецікавий, як їм змалювали? Вони ж нічого не відкрили. А те, що й повідкривали попередні покоління, зачинили для себе. Як забули вони, що Вірність є ключовою для продовження Буття?..
Полотна залишилася реально дещиця. Що ж робити? Чим і як тут зарадити?.
© Катерина Когут, 13.11.2023 “Вірність і Полотно Часу” з циклу “Легенди землі приречених”