Смерть зазирнула в книгу, яку читала людина, й знову поринула в роздуми. Темні скористалися образою людей на Бога за смерть, за потребу вмирати.
Вони втовкмачували людям, що це “кепський бог”, бо вважає себе рабовласником, а людей, таких величних, “ні у що не ставить”. Особливо розійшлися кілька століть тому. Новітні просто повторювали те, що прочитали.
Бога витирали зі свідомості напоями, смачними стравами та ідеями, що здавалися соковитими. “Бог без людини значить не більше, аніж людина без Бога”. Що типу “немає жодної Таємниці Бога”, а нібито є лишень “таємниця любові людини до самої себе”. Називали це “свідомим сповіданням”
Потім розпочалася підміна понять. Те, що сповнювало Особливі доби, було схожим на вмирання. Адже людське его, те, що здавалося індивідуальністю, починало тріщати, супроводжуючись сильним почуттям неспокою.
Темні це використали. Типу “навіщо щорічно вмирати, коли можна просто гульбенити”. Почала звучати в якості “істини” нісенітниця, що “різдво – це коли двоє людей зустрічаються”. Непересічне Диво звелося до поїдання каші, коли заманулося. Коли зручно.
Далі було більше. Образа міцнішала. Тож темні підмовили людей змусити Бога поплатитися за те, що Він змушував їх вмирати. Зробив такими, які якоїсь миті мусять полишити цяцьки й прозвітувати за проведений час.
Тож для людей Бог став антуражем й декором. Чимось, що мало вписатися в обраний стиль життя та робочий графік. Достойна помста від тих, хто більше не хотів ні в чому розбиратися.
Та темні не припиняли творити нові постправди. Казали, що “реальний бог, людський бог – це держава”. І далі солодке “а держава – це ви”. “Все залежить від ваших бажань”.
Смерть гірко всміхнулася. Більшої брехні, здавалося, не могли вигадати. Люди ж жадібно всотували – адже чули те, що хотілося чути. Не помічаючи як втрачаються сенси й важелі впливу на прикрі ситуації. Не хотіли розбиратися з тим, що призвело на наявного стану речей. Тож допомагали цим темним наближати усе до кінця.
Образа була тим гачком, яким темні обертали проти людей усе, що робило їх колись правдиво сильними. Біль душі здатен зробити з людини звіра, що прагне завдати кривди об’єктові Любові. Любов же не злотішиться, не намагається самоствердитися ціною чужих сліз.
Свіжоспечені пророки не вгамовувалися. Місце віри, казали вони, має зайняти індивідуальність, місце Біблії – власні ідеї, місце релігії – політика та відредагована наука.
Нововірування мало свої мантри. “До-сить ди-ви-ти-ся на те Не-бо – ди-віть-ся під но-ги. Пек-ло – це жит-тя без роз-ко-шів. Тож на-віть ці-ною кре-ди-тів їх слід над-ба-ти. Лю-ди-на – це цар і бог. По-за лю-ди-ною Бо-га не-має. Те, чо-го не ро-зу-мі-єш,не іс-нує”.
Темні знали, що кінець часів не настане без самозациклення людини на собі. На власних забаганках, зарозумілості та зручностях. Всі, без виключення чесноти, які втримують світ від знищення, – вони за межами зони комфорту та логіки. А Любов понад усе.
© Катерина Когут, 25.12.2023 “Образа на Бога” з циклу “Легенди землі приречених”