А що у нас тут?? А свіженький епізод серіалу із робочою назвою “Хроніки зростання архієреїв”. Чого з робочою – бо ж ще не ясно то зростання по спадній чи висхідній. Час відповість, а зараз дивимося. Точніше – уявляємо.
Мізансцена. Переповнений сільський храм. Новозбудований. Нарешті розписаний. Тож архієреї з’їхалися на освячення.
Такий бомонд в селі вперше. Тому збіглися й навіть ті, хто ніколи не ходив, й родичів терміново поскликали з сусідніх регіонів.
Стоїться так щільно, що і руки не підняти, аби лоба перехрестити. Коли хтось хоче зробити фото прибульців, всі поруч мають синхронно відхилитися.
В такій фізкультурі час спливає непомітно. Люди розігріті і порожевілі. Починається Літургія.
Одна з бабусь довго вдивляється в незворушні обличчя архієреїв. Ну, в отой такий фірмовий закам’янілий вираз, коли вони в залі храму ще стоять.
Спочатку кліпає очима. А потім смикає когось, хто поруч. Не особливо роздивляючись, хто там. І перелякано питає:
– А скажіть, а чого то вони такі перекошені?? Шось случилося у них?? А я і телехвону не взяла з собою і не можу подивитися. І новин не знаю ранкових. Зранку хазяйство попорала і зразу сюди. І оце не можу згадать, чи фіртку закрила. Так спішила. Але не може ж буть, щоб нічого не случилося, а вони такі були. Може, обідив хто тут. Бо це ж таке – всі люди і всяке буває.
Продовжує думати вголос і розхвильовується дедалі більше:
– Наш отець, то він завжди всміхається. А ці оно які. Не може буть, шоб нічого не случилося, а вони такі були. Не може буть.
Їй відповідають, що то вони типу як Воїни Христові. Стають на битву із дияволом, із гріхами.
– Шо кажете? Битися будуть??
Вдивляється ще уважніше в обличчя. Оглядає постаті. І підборіддям показує:
– Ну, отой не дуже когось наб’є. А отой може дати здорово. Он які ручища. Як у нашого Миколи. І вигляд грізний, хоч не підходь.
Знову штурхається:
– Ойой, дивіться-дивіться як ото свічками махнув. Ух, як махнув. Чимось йому тут не нравиться, видно. Бо чого б так махав? Ніби змести хотів. А ті інші дивляться, чи когось знесе. І очі якісь з прищуром в них, коли дивляться оце. Точно Вам кажу. Шось не так.
Хвильку обдумує. А потім каже:
– То він, мабуть, так махає, щоб ближче не підходили. Знаєте, як ото на лева в цирку. Я бачила. Ну, тут ясно – людей багато, щоб не тіснилися до них. Тільки чого ж вони так ото дивляться??
Починає вовтузитися:
– І нашо ото я ту кофту вділа?? Вода по спині тече. Ой, народу, ой, народу ж нині.
Після паузи продовжує:
– Знаєте, на шо оті лиця їх похожі. Пойняла. Мені онук кіно був колись показував. Про Термінартора. І там був ототакий же, тільки у куртці і без шапки. Каже мені онук – дивися, бабо, то наше будуще. Я на нього насварилася. Кажу – а, йди. І комп’ютера хрестила, як показував. А оце стою, дивлюся і правду ж дитина казала. Будуще таки. Он які приїхали. В городі воно ж бистріше.
Уважно слухає те, що називає казанням. Перепитує, що не почула. І заспокоєно виголошує остаточний вердикт:
– А, нє. Бачите – всміхнувся. І на людину став похожий. Нє, хароший. І молоденький такий главний. І править гарно. Я оце подумала – хто ж його знає, що вони там їли вчора. Може, животи в них розболілися. Це ж таке. Ніхто не застрахований. У мене онук ото шось наїсться і потім просить – звари мені, бабусю, супчику. А їм хто зварить? Гайсають туди-сюди. Така ж робота непроста в їх. Ой, непроста.
На іконостасі сидять людьми непомічені Ангели. Всміхаються, слухаючи бабусю. Аж один помічає Пресвяту Богородицю. Що стоїть і уважно вдивляється в людей, кудись вдалечінь, а потім зникає. Ангели дивляться в напрямкові вглядання, але нічого особливого не бачать. А потім один промовляє – Бог знає.
Біжать вже звичні титрики і внизу екрану малесенький напис – Далі буде)
© Катерина Когут, 19.02.2023
Ілюстрація – старовинна фреска, де зображено порятунок Пресвятою Богородицею та Святим Фанурієм Родоським критських священників від шторму спричиненого демонами (їх видно вгорі – як вони швидко тікають звідти).