“Все, я більше так НЕ-МО-ЖУ.. Не можу я більше бути в Соборі Святої Катерини. НЕ-МО-ЖУ. Хай інший хтось Вічне там тепер сіє й жне, де не сіяв.
Чому не можу? Бо моя чутлива нервова система більше з цим не справляється. Он вже й верзу часом таке, що не лише курі сміються, а вже і гуси тюгакають.
З чим не справляється? Вона на мене бере і грізно дивиться. Сердито так, сердито. Аж іскри з очей крайнім часом.
Я вже і повз ікону Її старався прошмигувати швидше. І спиною проходити. І тексти хвалебні писав. А погляд не м’якшає..
Днями взагалі узяла і… наснилася!.. І давай мене бити. Спочатку джебом мене. А потім хуком. А потім колесом-колесом!.. Ручка, головне, така маленька, а так боляче ж лупить!..
А я шо?? А я, звісно, тікать!.. А шо ж робити було??
Куди побіг? А куди ноги понесли, туди й побіг. Куди біглося.
Прокинувся від того, що біжу на місці і кричу криком: Людоньки, рятуйте ж! Геть приб’є ж!. Вам шо – не шкода після стількох літ???
І ніхто ж не прибіг.. Ніхто не прибіг.. Отак кричи, бийся тут насмерть, а нікому й діла немає..
Пропонували ідею назвати Її “російською” і перейменувати храм. Ще й так зручно в Одесі та історія з пам’ятником. Але довелося облишити, не починаючи. Бо стільки нісенітниць на юліанський календар наговорили, що про святу вже точно ніхто не повірить в таку брехню.
Тому і кажу – мені терміново потрібно на свіже білоцерківське повітря. ТЕР-МІ-НО-ВО. І клімат там мені більше підходить. Чому врешті-решт ніхто не враховує моєї чутливості до Півночі??
Тож їду. І одна у мене тепер надія – на Миколая. Що заступить. Звісно, на того, що Святий.
У них з нею вагові категорії різні, але, може, підкаже шо помічне. Може, шолома куплю, рукавички. Й спатиму в них.
Тільки в оновленому статусі на нове місце поїду. Щоб у людей асоціація позитивна була. Що я так ритиму землю на новому місці, що у них в містечку може й метро з’явитися. Так прихильніші будуть”.
Мізансцена. Сідає в автівку. Педаль до підлоги. Курява здіймається і довго не осідає..
(титри. і дрібненьким таким курсивчиком – Далі буде..)