Мешканці землі приречених не завжди так звалися. Колись це були Хранителі світу. Не з тих, яких орденують за це – з тих, котрі тихо здійснюють покладену на них Божу роботу.
А потім, сюди-туди поїздили, й завели: “Та чорт забирай, чому ми маємо хранити те, що весь світ і не думає хранити. Нумо і ми з усім світом”.
Чортів припрошувати не довелося. Тож з пекла десантувалися на цю землю. Який сенс тіснитися у казанах посеред кіптяви, коли можна розкошувати по комфортних котеджах з апартаментами.
Чого дихати сіркою, коли можна гірським повітрям чи надрічковими вітерцями. Чортяцька доля нарешті винагородилася щедро.
Хто б думав, що люди цієї землі після понад тисячолітньої вдалої боротьби візьмуть і віддадуть їм до лап важелі впливу.
А всього лишень й треба було переконати їх стати “логічними”. Припинити слухати серце. Ототожнити серце з емоційністю та придуркуватими рішеннями.
Чорти раділи – ці ж тлумаки навіть не перевіряли. Так спростили роботу пекельним завсідникам.
Серце стало для них терра інкогніта. Кущем чи й заростями, де замешкало вороння посеред гілок терену. Вони люблять дивакуваті оселі, де їх ніхто не чіпатиме.
Так земля ця стала землею приречених.
Але це надто коротке пояснення. Довше залишимо на потім. Зараз про мешканців.
Трохи із заспіву історії. Щоб простіше їх було уявити собі.
Жилося їм вільно і досить непогано Хранителями. Їхніх дітей більшало. Доводилося будувати нові школи з садками.
Та темні сили чатували. Пробували різні гачки. Одним з яких була заздрість.
Позаздрили вони раптом дітям. От ми хранительствували, а ці матимуть краще життя, аніж ми. Кращі іграшки, в полі не працюватимуть, не пастимуть корів з козами.
Коли ж край цей став землею приречених, то діти їхні не знали ані смаку доброї їжі, ні чистого вдиху.
Не вилазили з бомбосховищ. Забули, що таке мріяти. Складали списки тих, кого хотіли б знищити першими.
До речі, саме війна змінила мову мешканців. До того вони спілкувалися дещо інакше. Особливо це було видно по назвах кольорів.
“Кривавосуничний, “запекло-малиновий”, “калиново-роз’ятрений”, “незагоєно-мальвовий”, “порічково-здертий”.
Ще були слова, котрі причіпливо повторювалися. Приліплялися до язика, немов пластир чи шматок скотчу до підошви й не хотіли відставати. Навіть по позбуттю їх ще лишалося відчуття липлості.
Найприкріше було з пам’яттю. Те, що колись скидалося на розкішний парк із безліччю доріжок та місцинок затриматися, тепер було чорним тунелем.
Ось вхід. Ось – вже видніється вихід. А між ними – суцільна сліпа зона. Ніби ті дні з роками й не жилися.
Коли котромусь з приречених ставало сумно з цього приводу, клен кидав таким свого листка. Аби проділки нагадали людині про пройдені колись стежки
© Катерина Когут, 27.10.2023 “Амнезія хранителів світу” з циклу “Легенди приречених”