Завжди радісно відзначати зростання священника. Особливо того, хто підняв тебе, коли ти зашпортався і понабивав собі синців. Того, хто теплом своєї душі зміг зігріти тебе у складну хвилину. Хто зміг висушити твої сльози та змусив посміхнутися, коли тобі здавалося, що втратив здатність сміятися. Хто спонукав тебе читати складні книжки, зміст яких тобі піддавався не одразу. Хто надихає тебе на великі й маленькі подвиги. Хто змушує тебе продовжувати працювати над собою. Того, чиї молитви так підтримують тебе на твоїх життєвих шляхах і стежках.
Візит після тривалої перерви дозволяє побачити особистісні зрушення. І радієш тому, що бачиш. Лунає проповідь… Ловиш себе на думці, що не потребуєш диктофону – кожне речення ніби вкарбовується в пам’ять… І потім ще кілька днів прокручуєш подумки “запис”, обмірковуючи почуте… Дивуєшся, як багато в цих словах для тебе. Як допомагають вони розкласти по поличках те, що відбулося з тобою напередодні. І сповнюєшся вдячністю за це…
Шлях священника непростий. Він не для слабодухих. Далеко не кожному він по плечу. Це визнаєш як факт без зайвого пафосу чи благоговійного тремтіння в колінах.
На духовенстві лежить велика відповідальність, яка стає особливо визначною в темні часи. І їм необхідно дуже багато працювати над собою, щоб бути здатними виконувати своє призначення. Тому просити за священників входить в твою звичку. За всіх, хто трапляється на твоєму шляхові. І ще додатково за того, хто тобі так допоміг…
І ти віриш, що твої молитви допомагатимуть їм не зупинятися. Продовжувати рух навіть тоді, коли здаватиметься, що все марно. Не знижувати вимог до себе і продовжувати своє духовне сходження. Допомагатимуть і надалі вірити в людей – в те, що кожен з них не обмежується сукупністю скоєних помилок, а має щось світле у собі. І понад усе допомагатимуть зберегти у серці сяйво Любові…
Катерина Когут, 2017