No Comments

Ранок неділі. Дорога до храму. Сьогодні не йдеш – летиш. Канатоходиш по бордюрах, стрибаєш через калюжі…

Чомусь усміхаєшся. Твоєї посмішки не здатен приховати навіть натягнений на ніс капюшон. Тож очі зустрічних людей теплішають, всміхаються у відповідь…

Грудневий дощ пахне Весною…

Порушення звичного порядку речей здатне висмикувати землю у нас з-під ніг. Вибивати з протореної колії, рутини. Воно витягує нас з нудьги, з болота, на яке ми часом схильні перетворювати свою повсякденність…

Несподівані обставини кидають тобі виклик. Змушують хвилюватися, облишити зверхність та збайдужілість. Примушують оживати…

І ти починаєш виявляти себе справжнього. Все те, на що здатен. Щось таке, про що навіть не здогадувався в собі чи про що давно забув…

Сьогодні священник в особливому настрої. Це відчувається в кожному слові проголошених ним молитов… Передається присутнім, створює особливу атмосферу…

“І сподоби нас, Владико, безбоязно, неосудно насмілитись призивати Тебе, Небесного Бога Отця, і промовляти…” лунає з кульмінаційним піднесенням… По шкірі пробігають мурашки… Жодних сумнів не лишається, що кожне сьогоднішнє слово досягне мети, кожна молитва буде ПОЧУТОЮ…

Виходиш з церкви на своїй хвилі. Заглиблений в себе. Обмірковуєш все побачене, почуте і відчуте…

І несподівано тендітний червоненький бутон на трояндовову кущі біля храмового ганку знову нагадує тобі про Весну…

Катерина Когут, 10.12.2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.