Один чоловік працював на млині. Робота йому подобалася. Вважав, що і на місці не сидить, і користь приносить.
Того дня він взяв мішок із борошном і почав спускатися сходами, аби занести його на склад. Як силу-силенну інших мішків перед тим. Та раптом нога якось просковзнула. І він з розмаху впав, втрапивши серединою хребта та ребро сходинки. Мішок полетів десь в бік.
Той страшний звук йому закарбувався йому в пам`яті назавжди. Одразу прийшло, що, схоже, це кінець. Він спробував поворушити рукою. Нічого. Потім ногою. Однією, іншою.. Вони не ворушилися. Не слухалися..
Чоловік почав кричати. Того дня на млині було малолюдно. Тож на допомогу прибігли не одразу. Він тривалий час пролежав там – на сходах.
Коли його привезли до лікарні, надія ще жевріла. Думалося, може, не все так серйозно. Зараз лікарі підлікують і можна знову до роботи. Та він одного погляду на обличчя лікаря, що розглядав рентген, все похололо всередині.
Той намагався підбадьорити чоловіка. Та виявилося, що зламалося щось дуже кепсько. І надія почала згасати..
Потяглися нерухомі дні і незворушні ночі. Одноманітні. Сірі та непроглядності.
Чоловік дуже страждав від своєї нездатності за собою доглядати. Завжди рухливий і діяльнісний тепер лежав, немов колода. До деяких речей він так і не зміг призвичаїтися. Ніяковів, соромився, почувався геть кепсько.
Минуло пів-року. Жодних зрушень. Лікарі мудрували над ним. Пробували різні методи. Та хребет вперто не бажав зростатися. Не залишилося ніяких сподівань. Його тіло відмовлялося видужувати.
Він був людиною побожною, тож думки заподіяти щось собі відкинув одразу. Та почав молитися до Бога, щоб той зглянувся і припинив страждання його і тих людей, що змушені за ним доглядати. Та забрав його до Себе.
Так молився він щодня і щоночі. Поступово це моління заповнило його час повністю. Воно було палким. Натхненним. Він рідко за життя щось просив у Бога. А тут благав Його про смерть..
Тієї ночі чоловікові не спалося. Всі в палаті поснули. А він раз-по-раз звертався до Бога зі своїм проханням. І провалився в якийсь напівдрімотний стан. Зненацька в кімнаті посвітлішало. Місяць вийшов, подумалося йому. Та сяйво дедалі яскравішало.
Раптом у тому сяйві він побачив фігуру. У світлому вбранні. Обличчя розгледіти не міг – його приховував від нього капюшон.
- Тобі ще не час. Ще маєш справи тут. Від сьогодні будеш з`їдати по 2 коржики в день. Один зранку, а другий – ввечері. Більше нічого. І весь час молитися. Хребет твій зростеться. Знову зможеш працювати. І іншим розповіси, як одужав. Якби не тяжко тобі не приходилося, не сумнівайся. Віруй.
Чоловік ошелешено мовчав. А щойно спробував запитати, хто до нього завітав, фігура якось розчинилася у повітрі.
Наступного ранку він замість сніданку він попросив купити йому коржиків і почав виконувати настанову. Лікарі обурювалися. Вимагали, щоб він “нормально харчувався”. Відверто кепкували з нього. Доходили до погроз. Вважали, що збожеволів. Та він не відступався.
Чоловік згадує, що коли зневіра підступала, йому спливали ті слова: “Не сумнівайся – віруй”. І він продовжував шепотіти молитви, які вже встиг завчити, не зважаючи на глум лікарів та сусідів по палаті.
Приблизно через півтора місяця чоловік повністю одужав. Трохи згодом повернувся до повноцінного життя. І знову зміг працювати на млині. Спочатку в іншому місці, а потім повернувся до своєї невибагливої, але улюбленої роботи. Та розповідав всім охочим історію свого неймовірного зцілення, свідками якого стала вся лікарня.
Нехай дійде до Тебе молитва моя, прихили вухо Твоє до моління мого..
Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.
© Катерина Когут