Молода дівчина вже якийсь час хворіла. Припущення множилися. Не підтверджувалися. Відповіді на питання, що з нею, не знаходилися.
Серце скажено калаталося. Груди були ніби здавленими тугими пасками. В ногах слабкість була такою, що їй здавалося, що на них не можна понадіятися. Було враження, що не втримають її.
Того дня вона почувалася геть кепсько. Скінчилися продукти. Тож треба було дістатися супермаркету.
Дівчина змусила себе одягнутися. Зібравши рештки сил і волі, рушила до магазину.
Шлях пролягав повз озеро. Кожен крок давався ціною зусиль.
Необхідне було придбано. Лишалося повернутися додому.
До прикрого стану додалася втома і сильна задишка. Тож самопочуття погіршилося. В голові майоріло лише одне – пункт призначення “Дім”.
Дорога назад чомусь була зовсім безлюдною. Десь на середині озера вона мусила зупинитися, щоб перепочити. Далі йти просто не могла.
Раптом відчуття реальності навколо неї змінилося. Вона почала бачити її дещо іншою. Звуки світу зовсім зникли. Все довкола сповнилося незрозумілим Світлом. Виник дикий страх.. І усвідомлення того, що вона може зараз померти. Піти до іншого світу..
Їй хотілося утекти. Та ноги ніби приросли до землі. І десь у глибині чулася переконаність, що тікати нікуди..
– Не забирайте мене, – зі сльозами молила вона. – Я не хочу вмирати. Тут є люди, яких люблю. І які люблять мене. Вони не зможуть без мене!
Відповідь дівчина почула якимось внутрішнім слухом. Раніше навіть не здогадувалася про існування чогось подібного.
“Тебе труять образи на твоїх родичів. Ти їх так довго зберігала, що вони перетворилися на яд не лише для твоєї душі, але й для твого тіла. Тобі здавалося, що коли ти не пробачатимеш їм, то вони колись збагнуть, що завинили. Що були неправі. Тож ти обрала тримати їх, як несплачений рахунок”.
Дівчина не мала, що відповісти. Все було саме так. Від Того, Хто говорив, не приховалося нічого.
“Та далі ти з ними не підеш. Позбуваєшся образ – відпускаєш їх без усяких умов. То живеш собі далі. І нарешті починаєш виконувати своє призначення. Ні – то ні. У тебе зовсім мало часу. Відлік вже пішов”.
Плачучи, вона пообіцяла пробачити кривдників.
“От і побачимо. Паралельно питимеш трави, щоб швидше одужати. Тільки знай, без прощення їх пиття буде марним” – озвучив назви кількох трав і додав, – “І з боргами доведеться розібратися. Накопичилося їх якось у тебе. Та про це пізніше. Поясню згодом. Першочергово – пробачити. Інакше – все”.
Реальність стала звичною. Дівчина знову почала чути пташиний спів. Гуркіт автівок. Її тіло били дрижаки. Руки і ноги тремтіли. Було химерне поєднання відчуттів – страху від пережитого і внутрішнього спокою. Який не знати, звідкіля узявся в такій ситуації.
Прийшовши додому, вона перешерстила Інтернет у пошуках способів пробачити. Потім почався непростий період. Вона виконувала все, що знаходилося. Гамселила грушу. Писала. Кричала біля шумної автостради. Ридала ридьма. І вчилася молитися. За себе. За тих, кого любить. За кривдників. За всіх і вся.
За словами дівчини, розуміння, що часу ані на відчай, ні на роздуми не залишилося, зробило її зібраною. І більш ефективною.
Дівчина згадує, що періодично їй надходили підказки – що саме слід скоригувати. Довелося повністю змінити звичний стиль життя.
Якоїсь миті відчула, що думки про вчинки родичів більше не завдають болю.
Поступово дівчина почала одужувати. А потім відчула, що зцілилася повністю.
Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.
© Катерина Когут, 04.05.2019