Наша хиткість від духовної сліпоти.
Коли б відкриті наші духовні очі були, хіба б ми сумнівалися?
Хіба міг би нас тоді вітер гойдати із сторони у сторону?
Хіба мали би над нами владу люди лукаві й облесливі?
А коли око наше незряче, нами легко керувати. Ми слухняні тоді. Кажуть аплодувати – плескаємо у долоньки. Дають команду “фас” – виконуємо.
І наше “так” – не надто так. Наше “ні” – не зовсім ні.
Нас штормить. Нами крутить. Виляє з боку в бік.
Нашепчуть одне і ми віримо. Скажуть протилежне – одразу змінюємо думку.
Литеплі ми допоки хиткі. Ані холодні, ні гарячі. Тому й Богові відразливі. Через це й молитов наших не слухає.
Допускає випробування нам і негаразди. Аби ми нарешті визначилися, кому з двох Панів служимо. На Чиєму ми боці?
Бо як слухати тих, хто цієї миті з Ним. А наступної – проти Нього?
Про Любов забагато говоримо. А любимо мало. Який сенс у нашій балаканині, коли дії свідчать про протилежне?
Без Бога нічого особливого з себе не являємо. Ну, забери те, чим Він обдарував людину і що залишиться?
Та коли ми з Ним, перетворюємося на Щось сутнісне. Невмістимого не вміщуємо. Але стаємо вмістилищем Духа Святого. Горнятками. Мензурками. Хай навіть найменшими наперстками..
Знаємо ж, на що здатна віра розміром із гірчичне зернятко. Та й краплина Любові істинної може врятувати цей світ..
Цілую, лЮблю) Благословенного вечора і доброї нічки!
© Катерина Когут