gadkiy.utenok-stattyaДитина, яка не схожа на батьків здібностями, характером тощо, є водночас викликом та неоціненним даром.

Вона не дає батькам “засохнути”. Доводиться постійно відкривати щось нове – і в собі, і в світі.

Більшість з батьків намагаються “обтесати” малечу – підігнати під свої уявлення. Чим руйнують стосунки з дитиною та дбають про поповнення рядів клієнтів психологів.

Деякі – піддаються страхові та тікають, у різний спосіб уникаючи батьківства і спілкування.

І лише одиниці здатні прийняти виклик – відкинувши страх та гординю спробувати чогось навчитися у власних дітей. Спробувати довіритися мудрості природи та набратися хоробрості подивитися, що з того буде. Повірити в себе та ласку Вищих Сил. Прийняти факт, що замість того, щоб марно боротися із течією річки, варто просто дозволити їй себе нести. В якийсь момент просто приймають факт, що вони батьки лебідя, а значить і самі – лебеді.

Нелегка задачка, кажете? Та не складніше від завдання пташеняти – відпустити образи, скинути з себе налиплі установки. І найголовшіше – дозволити собі розправити лебедині крила. Не з простих завданнячко, але цілком вирішуване.

Яка у цієї казки мораль? А моралі, як співає Наутілус, “немає ніякої”. Кожен – автор власної казки. І сам вирішує, чи поділяє він погляди зашорених та обмежених андерсенівських качок. Така собі невеличка самоідентифікація – ти поділяєш качину філософію чи ризикнеш висловити симпатію лебедю?

© Катерина Когут, 2016

Залишити відповідь

Индекс цитирования.