Маленький хлопчик приходить додому з садка весь подряпаний. Тато запитує:
– У чому справа?
– Хороводи навколо ялинки водили.
– Ну, то й що?
– Ялинка здоровенна, а дітей малувато.
Звичка відформатовувати всіх та вся згідно до чиїхось химерних уявлень дісталася нам у спадок від радянського суспільства.Так буває – Союз розвалився, а традиція залишилася.
Особистість форматували всюди. Не покладаючи рук. Із так званим “не форматом” не церемонилися – пісочили на лінійках та зборах, впливали через батьків. Слова “індивідуалізм” та “індивідуальність” стали близькими до матюків.
Зовнішній вигляд теж не залишився без уваги. Звідти родом кілер жіночої привабливості – похмура спідниця нижче колін у поєднанні із практичною взуванкою. Та шкарпети, що сором’язливо визирають із чоловічих сандаліїв.
Даруйте за ліричний відступ. То про що мова? Точно, про формування особистості згідно до неіснуючих стандартів.
Зупиніться на хвильку. А Ви знайомі по-справжньому із людиною, яка зветься “Вашою дитиною” чи “Вашим учнем”? А Ваші батьки/вчителі встигли із Вами познайомитися, перш ніж засукати рукава та кидатися щось із Вас ліпити? Вони поцікавилися, що Ви любите чи що Вам цікаво перед беззаперечним та часто грубим нав’язуванням власних вподобань та цінностей?
Які з їхніх вимог до Вас були адекватними ситуації, а які химерними – липовими штучними обмеженнями? Скільки з тієї купи правил та установок витримали перевірку часом?
Ці питання бентежать, еге ж? Не квапмося, поміркуймо…
© Катерина Когут, 2015