Ця дивовижна історія трапилася одного звичайнісінького ранку у вагоні надшвидкісної міжміської електрички. Той чудернацький потяг дозволяв за лічені хвилини долати сотню кілометрів.
Тому можна було жити в одному місті, а працювати – в іншому, не витрачаючи на дорогу багато часу.
Цього дня, як зазвичай, пасажири розташувалися у зручних сидіннях вздовж стін вузьких вагонів і вирушили у своїх справах.
Електричка промайнула крізь ліс, пірнула до підземного тунелю та полетіла степом.
В цей момент трапилося нечуване – вона зупинилася посеред поля. Монітори перелякано замерехтіли та згасли. Люди ошелешено роззиралися на сусідів та намагалися щось розгледіти через вікна вагону. «Шановні пасажири!» – залунало в гучномовцях. – «Прохання зберігати спокій. Вийшла з ладу система керування потягом. Потрібен певний час на її перезавантаження. Доки триватиме відновлення операційної системи, мобільний зв’язок буде вимкнено. Вибачте за тимчасові незручності!»
Пасажири нервово засовалися на кріслах – більшість спізнювалася на роботу.
N роздратовано засунув вимкнений телефон до кишені. Побачити щось цікаве за вікном не вдалося – чистий степ, без жодного деревця. Настільки однорідний, що не було за що зачепитися окові. Знічев’я він почав роздивлятися інших пасажирів.
Дівчина навпроти, здавалося, тільки раділа несподіваній затримці. Бізнесвумен поряд незадоволено осмикувала свій жакет. Коли вона в черговий раз сіпнула бідолашну одежину в збуреному шурхоті вагону пролунало:
– Вам незручно, бо кравець неправильно викроїв цей жакет.
Бізнеследі була настільки зайнята власним комфортом, що не одразу збагнула, до кого звертається той звучний чоловічий голос. Репліка злетіла з вуст кремезного молодика у робочому одязі. Із сумки через плече визирали пензлі та валики для фарбування.
– Прочитали десь на шпалерах? – метал її голосу простукотів по обшивці вагону.
Молодик пирснув та, діставши із кишені блокнот, почав щось малювати. Через мить простягнув намальоване бізнеспані.
– Мало бути ось так. А Вам тут занадто звузили, а там – забагато залишили.
Пиха поступилася подивові.
– За фахом я кравець. Змушений працювати будівельником, – додав молодик.
– Але ж у Вас безсумнівний талант! – видихнула вражена пані.
***
– Спізнюєшся? – від несподіванки N аж підскочив. Порушником його спокою виявився малюк років 5-6. Величезні допитливі очі, немов зазирали у самісіньку душу. – Ти запізнюєшся?
– Ні. Але хотів би якнайшвидше закінчити одну справу.
– Яку таку справу? – не вгамовувався хлопчисько.
N покрутив головою у пошуках батьків малюка, проте ніхто із пасажирів не звертав на них увагу.
– Їду вступати до університету – везу документи.
– Нічого собі! я теж скоро вчитимуся в університеті!.. Ким ти будеш?
– Вступаю до економічного. Значить, економістом – байдуже додав N.
– Ти не хочеш?
– Мені по цимбалах. Питання вирішене. Батьки хочуть, щоб я працював у банкові.
– То не їдь. Якби мене змушували стати номістом, я б пішов з дому. Тільки прихопив би GPS – навігатор з татової машини – щоб не заблукати.
N посміхнувся цій самовпевненості.
***
Парубок в кінці вагону, втямивши, що електричка рушить далі не скоро, дістав із фаст-фудівського пакету охололу картоплю та почав жувати. Зазвичай він їв на ходу. Але зараз бігти було нікуди і він здивовано відзначив, що ця картопля зовсім не має смаку. Розмірковуючи над цією дивиною, крутив пакунок із залишками наїдку, згадуючи як смакує картопля, вирощена вдома.
– От би зараз миску дерунів! Та ще й зі сметанкою – ніби прочитавши його думки, промовила жіночка поруч. Вона говорила трохи дивакувато – чи то промовляючи, чи то співаючи слова.
– Я вже давно мрію відкрити власний ресторанчик. Шкода, що не розуміюся на тій писанині – ліцензії, свідоцтва, інше казна-що. Інакше запросила б вас поласувати і соковитими підрум’яненими відбивними, і запашним борщем із духмяними пампушками…
Парубок та інші пасажири ковтали слинку. А тітонька вела далі, і звук її голосу мелодійно змальовував різноманітні ласощі. Такі знайомі з дитинства. І такі забуті, загублені у шаленому вирі кар’єрного зростання, зміняні на фуд без смаку.
***
Чи то бажання смачно попоїсти, чи то якась раптова ностальгія – хтозна? Але зненацька пасажири того вагону почали ділитися своїми мріями, розповідати про нездійснені бажання та плани. Хтось марить дизайном одягу, а працює адміністратором готелю. Той має чудовий голос, проте обрав вставляння вікон – так нібито надійніше. Інший навчає дітей, а мріє про власну майстерню, де б речі отримували нове життя, переставали бути одноразовими…
Розповіді стихли так само раптово, як і почалися. І в цій тиші срібним дзвіночком забриніло:
– Чудні ви люди – дорослі! Ви ж можете робити все, що забажаєте! Ти можеш шити одяг, а ти – відкрити ресторан. Ви – вже не діти. Вам все можна!
Дорослим той голосок здався могутнім дзвоном. Вони ошелешено переглядалися.
***
Першою отямилася жіночка, що полюбляє куховарити:
– А як же відкрию той ресторан, коли не знаю, як це все робити?
Хтось з пасажирів, що сиділи поруч, почав докладно пояснювати їй що до чого.
Один за одним розсіювалися сумніви, знаходилися варіанти для втілення мрій. Це дійство нагадувало масовий мозковий штурм.
Малюк, спостерігаючи за тим, що відбувалося, знизав плечима і промовив:
– От бачите! Це ж все дуже просто.
N нічого не відповів, приголомшено роззираючись на гомонівших пасажирів та поглядаючи на малюка, який стояв поряд.
Сказане диктором в гучномовець лишилося поза увагою пасажирів цього вагону – систему було полагоджено і електричка стрімко полетіла на вокзал, де її вже зачекалися. Незабаром двері розчинилися і пасажири, тепло попрощавшись одне з одним, вирушили у своїх справах.
N вийшов з вагону та викинув у смітник буклет економфаку. Він тепер точно знав, куди вступатиме…
***
Схвильована мама підбігла до малюка: «Ти знову втік! Ми з татом так перелякалися. коли загубили тебе!» Хлопчик задоволено посміхався – батьки навіть не здогадувалися, яка дивовижа трапилася в його вагоні. Він колись обов’язково їм розповість. Потім.
Вони пішли зі станції, тримаючись за руки.
А в тій країні стало більше щасливих людей. На цілий вагон ;-)))
© Катерина Когут, 2013