Хто знає –
як душу відівчити
тягнутися до когось?
Як їй сказати,
що більш
її не потребують?
Де слова
такі знайти?
Щоб повідомити,
що рідність скасувалась.
І більш немає
тих зв`язків,
які єднали душі.
Немов те нерозумнеє дитя
вона – душа.
Продовжує горнутись.
Тепла шукати там,
де вже його нема.
Вільна й непокірна.
Прирученою
якось непомітно стала
вона – душа.
Той Лис Екзюпері
зумів пізнати таїну.
Що розумом всього
не осягнеш.
І лише серце здатне
розгледіти найголовніше.
Свою троянду упізнати
серед інших.
Радіти всім єством
лишень побачивши.
Спиною відчувати
її присутність.
Та він не розповів,
як скасувати це.
Лишень навчив того,
що чекання те –
не мука.
Не карання.
У ньому якась є
незбагненна радість.
Ще сенс,
що від очей
його надійно сховано.
І що Любов
того вартує,
аби чекати ще..
© Катерина Когут