Категорія: Творчість

Та-рам-пам-пам. Будемо уявляти/переглядати що?.. Ток-шоу якесь?? Ні, черговий епізод серіалу “Хроніки зростання архієреїв”.

Мізансцена. Ніч. Спальня. Ліжко. В кімнаті настільки темно, що неможливо роздивитися, котрий саме це з архієреїв. Знаємо про рід занять людини, що спить, з назви.

Справді анітрішки не видно. Режисерська робота відмінна. Освітлювачі теж розумнички. Бо ж дають попрацювати уяві.

На краю ліжка сидить Ангел і уважно вдивляється в людину, що спить:

– Так солодко заснув нині. Аж заслинився.. Так шкода будити. Але доведеться.

Легенько смикає за руку. Нуль на масу. Трохи сильніше. Той самий ефект. Та час не чекає, тож сильно струшує за плечі.

Той миттю сідає на ліжкові. Серце калатається, ледве не вискакуючи з грудей:

– А? Що таке?? ППО бахнуло чи що? Чи, не дай Боже, приліт?? Що то було??..

Ангел зробився невидимим і чітким внутрішнім голосом каже:

– Вставай і молися.

Той здивовано кліпає у відповідь на таке нестандартне спонукання внутрішнє:

– Чого б то я серед ночі молився? Вечірнє правило вичитане. Зранку – ранкове прочитаю. А зараз посплю. Ніби тихо. Певно вже нервова система вибрикується.

Ангел не вгамовується:

– Швидко уставай і читай молитву. І на всі чотири сторони хрести світ.

Той дивується ще більше собі:

– Який з мене молитовник? То Аввакум вартував по ночах. І Господь його чув. А моя молитва що дасть чи додасть цьому світові? Є он праведники, подвижниці – нехай вони спробують. А я що зробити можу? Вивелися з-поміж людей Аввакуми. Вивелися.

Ангел стає наполегливішим:

– Вивелися, кажеш? То з’являться. На те і випробування. Вставай, бо пожалкуєш потім про дляння. Не час спати зараз.

Той позіхає:

– Я іноді і про те, що народився на цей світ часом жалкую. І що з того??

Але, почухавшись, встає. Бо ж не спиться. Настільки сонний, що при кліпанні очі залипають і не хочуть розплющуватися.

Раптом звертає увагу, що тиша якась дивна. Ніби застигла. І напругу в повітрі хоч ножем ріж.

Починає молитися, спочатку переминаючись і позіхаючи. А потім втягується. І навіть якусь втіху від того починає відчувати.

Молиться ще якийсь час. Визирає у вікно. Тиша навкруги. Нікого. Нічого. Махає рукою і лягає спати.

Коли вже спить, на телеграм приходить повідомлення.

“Ворожий снаряд влучив у паркан поруч багатоквартирного будинку і дивом не здетонував. На місці вже працюють фахівці”.

Людина на ліжкові солодко сопе. Ангел втішено посміхається і натискає на телефоні “Видалити”:

– Рано ще йому знати про почутість молитви. Бо ж носа задере. Ще трохи нехай у невіданні походить.

Помовчав хвильку, а потім промовляє неквапно. Тихо, але чітко артикулюючи:

– Став, і землю Він зміряв, поглянув і народи затряс, і попадали гори довічні, вікові похилились узгір’я.

Замовкає, а після паузи замріяно додає:

– Путі Його вічні..

(мейбі, Далі буде)

© Катерина Когут, 16.02.2023

Мізансцена. Перед дзеркалом. Старанно збирає волосся в охайний хвостик, щоби ніде не стирчало.

“Ні, Євангеліє вже точно втратило актуальність. Часи ж змінюються. А тут одне і те ж саме читай та читай.

От простий же приклад. Сам початок Благовістя, від Матвія.

А побачивши зорю, вони надзвичайно зраділи.

Тааак, дуууже багато радості. Особливо на Богоявлення було. А ще більше в Софії. Аж до спалахів блискавок з очей дійшло. Така надзвичайна радість була.

Тому не актуальне Євангеліє. Небесним світилам не радіють сучасні люди. Особливо деякі. Не ра-ді-ють..”

Апостоли тихенько перезираються. Андрій вказує іншим на запилючене Слово Боже на поличці:
– Бачте, яким шаром вже вкрилося.

Петро прикладає пальця до вуст, сигналізуючи, щоб слухали далі.

“От раніше досить було назвати своє прізвище і всі одразу – ого! Казали, що з таким прізвищем Сам Бог велів до Небес тягнутися. Я і потягнувся. Тим більше і зріст же дозволяє.

А тепер що? Представляєшся, і всі зразу – ага. Дивляться спідлоба. Чогось.

От за що мене не люблять?? Вигадали, що нібито мстивий і злопам’ятний. Та де ж це правда??..

Був би мстивий,то ані очей, ні зубів би не було вже. Бо ж око за око і зуб за зуб. А так усі на місці.

І де ж я злопам’ятний?. Я образ НІ-КО-ЛИ не запам’ятовую. НІ-КО-ЛИ.

Якась світла душа електронні записники винайшла для того, щоби все пам’ятати?? Що тільки не вигадають ті люди”.

Апостоли кличуть Іона Хрестителя. Бо ж найбільший з народжених жінками та типу ж відношення має якесь. Той поглянув і руками замахав:
– Ні-ні, ви мене у це не вплутуйте. Він новим йменням нарікся, то це тепер у нього якимось тригером є. І день Богоявлення пропонував із Різдвом об’єднати. В книжку пальцем тикав. Іоан Золотоустий йому теж не авторитет. Тому без мене цього разу.

Апостоли перезирнулися знову. Яків з Іоаном:
– Вогонь з неба теж, мабуть, не варіант??

Андрій махає рукою:
– Та ж хіба раз за цей рік таке було??. Та він що робить – до Господа кричить. Заводить оте – бо не хочеш же Ти смерти грішника, доки він не розкаявся. Обіцяє змінити ставлення до певних речей. Переосмислити їх. Той змилосерджується, бо Любить і ще вірить в людство. А на нас Свариться потім – Нагадує, якого ми Духу.

Петро чеше бороду:
– Тут щось кавернацьке треба. І часу ж у людства обмаль, щоб щось придумати. Та й ми з вами не з політтехнологів. Когось би з людей задіяти.. Та хто ж погодиться?? Сам Іоан Хреститель відмовився”..

Марафет закінчено. Волосся зладовано. Бороду розчісано. Проходить повз книжкові полички. Раптом Євангеліє бере і падає, і сильно вдаряє по тімені.

Здивовано айкає, чухає голову і піднімає Книгу, щоби поглянути, де відкрилося.

“і в ріці Йордані хрестились від нього вони й визнавали гріхи свої”. Хм.

Апостоли дивляться на Іоана. Того, який Богослов. Він розводить руками:
– Пробачте. Ну, не втримався. З Ньютоном же яблуко спрацювало. А цей йшов так класно. Гріх же було би не спробувати. Треба ж було про тригер якось натякнути, га?..

(мейбі, Далі буде)

© Катерина Когут, 14.02.2023

Як і раніше, всі співпадіння із реальними особами – випадковості.

Отож уявляємо шкільний клас. Парти. Хлопчик із веснянками обережно зазирає через плече відмінниці в її зошит. Роблячи це максимально непомітно.

У самого на сторінках ще й кіт не валявся. І курі не греблися. А Вчитель вже грозиться позбирати роботи.

“Тааак, поглянемо, що вона там понаписувала. Ще й сидить так незручно, що нічого не видно звідси. От як так побачити, щоб вона не побачила, що я дивлюся???

Боже, зроби, будь ласка, так, щоб побачив її зошит. Бо зганьблюся ж. Не осором, Господи. Бо й так халепа ж на халепі..

О, ДЯКУЮ Тобі Господи! Бачу!..

Ага, написала ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ 7-го січня та 19 січня і чого не відбувається в дні, на які пробують попхнути українців.

Ребус якийсь.. Звідки ж я знаю, що відбувається, а чого не відбувається???

Може, спитать у неї?? Та ні. Так знатиме, що не знаю. Ще як насміється. Он ямочки які на щоках. Їй на язика тільки попадися.

Хоча ніби й добра, білочок любить котиків. Може, і не насміхалася б. Але ризикувати реноме “Самий розумний” та “Вундеркінд”. Краще смерть.

Не буду питати.. Сам зараз щось навигадую. Мізки, ану працювати.

Таааак подумаємо, про щоб то могло бути.. Що вона такого бачити могла в ТІ дні, чого не відбувається в інші..

Може, про Єрусалимську Церкву?? Хмара на горі Фавор, поворот Йордану, сходження Благодатного вогню? О, врятований!.. Зараз напишу!”

Швидко щось строчить у зошиті. Ще раз заглядає через плече дівчинки. Задоволений, що вийшло більше. Розчервонівся від старанності, зверхньо надимає щоки.

Вчитель зачитує роботи. Дівчинка заливається від сміху, почувши нашкрябане.

“Ну, смійся-смійся.. Все одно дізнаюся, ЩО таке ВІДБУВАЄТЬСЯ 7-го січня та 19 січня. Тепер точно дізнаюся. Бо ж так і далі реготатиме”.

Десь на Небесах Апостоли перезирнулися. А один чомусь знизав плечима.

(титри. і ще дрібнішим курсивчиком – Далі буде)

“Все, я більше так НЕ-МО-ЖУ.. Не можу я більше бути в Соборі Святої Катерини. НЕ-МО-ЖУ. Хай інший хтось Вічне там тепер сіє й жне, де не сіяв.

Чому не можу? Бо моя чутлива нервова система більше з цим не справляється. Он вже й верзу часом таке, що не лише курі сміються, а вже і гуси тюгакають.

З чим не справляється? Вона на мене бере і грізно дивиться. Сердито так, сердито. Аж іскри з очей крайнім часом.

Я вже і повз ікону Її старався прошмигувати швидше. І спиною проходити. І тексти хвалебні писав. А погляд не м’якшає..

Днями взагалі узяла і… наснилася!.. І давай мене бити. Спочатку джебом мене. А потім хуком. А потім колесом-колесом!.. Ручка, головне, така маленька, а так боляче ж лупить!..

А я шо?? А я, звісно, тікать!.. А шо ж робити було??

Куди побіг? А куди ноги понесли, туди й побіг. Куди біглося.

Прокинувся від того, що біжу на місці і кричу криком: Людоньки, рятуйте ж! Геть приб’є ж!. Вам шо – не шкода після стількох літ???

І ніхто ж не прибіг.. Ніхто не прибіг.. Отак кричи, бийся тут насмерть, а нікому й діла немає..

Пропонували ідею назвати Її “російською” і перейменувати храм. Ще й так зручно в Одесі та історія з пам’ятником. Але довелося облишити, не починаючи. Бо стільки нісенітниць на юліанський календар наговорили, що про святу вже точно ніхто не повірить в таку брехню.

Тому і кажу – мені терміново потрібно на свіже білоцерківське повітря. ТЕР-МІ-НО-ВО. І клімат там мені більше підходить. Чому врешті-решт ніхто не враховує моєї чутливості до Півночі??

Тож їду. І одна у мене тепер надія – на Миколая. Що заступить. Звісно, на того, що Святий.

У них з нею вагові категорії різні, але, може, підкаже шо помічне. Може, шолома куплю, рукавички. Й спатиму в них.

Тільки в оновленому статусі на нове місце поїду. Щоб у людей асоціація позитивна була. Що я так ритиму землю на новому місці, що у них в містечку може й метро з’явитися. Так прихильніші будуть”.

Мізансцена. Сідає в автівку. Педаль до підлоги. Курява здіймається і довго не осідає..

(титри. і дрібненьким таким курсивчиком – Далі буде..)