No Comments

Бувають моменти, коли немає що сказати.

Ти начебто й не проти поговорити, розповісти щось цікаве. А слова ніби зникають – розчиняються десь у горлі.

Такі миті призначені для того, щоб слухати. Для того аби почути…

Сумирно зітхаєш, відкладаєш всі справи – навіть ті, що потрібні на “вчора”. Кидаєш оком на сьогоднішній графік і знаходиш в ньому шпаринку. Маню-юсєньке віконце – навіть радше кватирку. І рушаєш слухати…

За дивним збігом обставин в такі моменти тебе не тривожать телефонними дзвінками. Наче зникаєш на якийсь час для цього шаленого світу….

Думок немає – навіть вони десь завіялися і не заважають цій спонтанній прогулянці. Просто крокуєш стежкою без особливого маршруту та намірів…

І раптом починаєш чути відповіді на свої питання у шепоті вітру, бачити їх у візезунках озерних хвиль. Читаєш їх на хмарах, що проносяться небом…

Цієї миті ти відкритий і тому Світові легко говорити з тобою. Ти не сперечаєшся, не гнеш свого. Навіть питань не ставиш – вони задані раніше. Просто слухаєш, просто чуєш…

Тобі не доводиться поглядати на годинник. Сеанс слухання закінчується напрочуд вчасно – саме тоді, коли тобі потрібно повертатися.

І повертаєшся умиротвореним, з тихою радістю на душі. Знаючи, яким буде твій наступний крок…

Катерина Когут, 2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.