Дія перша. Освітній нокдаун
Маленький хлопчик прийшов зі школи додому і поскаржився матері: «Я завтра туди не піду: читати я ще не вмію, писати теж, а говорити вони мені не дозволяють».
Стівен Гаррісон. Щаслива дитина
От що ми маємо на даний момент. Починаючи із другого класу дітям не хочеться вчитися. Їм нудно та нецікаво. Вони змарнілі і стомлені від постійного примусу до занять, які їх не “гріють”.
Перспективу подальшого розвитку такого навчання не малюватиму. Песимістичних статей не бракує. Та вирішенню проблем вони аж ніяк не сприяють. Лише посилюють існуючі.
Мені кортить покопатися у суті – що не так із освітою? Де ж ми всі разом так напартачили? Навчальні предмети – це знання про життя, різні його сторони. Як же ми примудряємося так розповідати про цей неймовірний світ дітям, що їм нецікаво?
Зусиллями заштурханих реаліями педагогів та невдало складених підручників математика зводиться до банального рахування. Сучасна дитина запитує прямо: “Навіщо вчитися рахувати, коли калькулятор є в мобільному?” Питання просте як двері, але відповісти непросто, еге ж?
Дітям забувають розповісти, що передусім математика вчить думати, мислити. Аналізувати інформацію. Складати оптимальні комбінації. Добирати вдалі варіанти та вирішувати проблеми. Тільки для цього необхідні різноманітні та цікаві завдання. Які збурюють мисленневу активність. Коли так кортить вирішити завдання, що забуваєш про все на світі!.. А не 1000 однотипних задач із відірваними від повсякденного життя дитини умовами.
Що маю на увазі? “Одна бригада збудувала за тиждень 5 будинків, а інша…” Подобається це чи ні, а слово “бригада” для сучасного другокласника нічого не говорить. Хіба що відлунює однойменним серіалом. Як і слово “верстати”. Не віриться? Ок, на які заводи чи фабрики зараз малечу водять на екскурсії? Чи, може, по телевізору розповідають, що таке “верстат”?
Далі – веселіше. Зі сльозами на очах після численних нотацій, а подекуди і стимуляції загрозою покарання, малюки читають. Гумор у тому, що діти копіюють поведінку оточуючих. Будьмо відвертими, скільки людей із книжкою вони бачать за день? Чи в серіалах? Чи мультиках? Хі-хі, простенька арифметична задачка. Що ж ми дозволили обізвати охочих до знань дітей “ботанами” та “задротами”. Чого тепер скаржитися?
І до лірики. Мова – це засіб нашого самовираження. Щось дуже живе, спільне та індивідуальне водночас. Навіщо ж ми змушуємо дітей, які щойно навчилися читати, розбирати речення? Для чого їм це вміти? Ви мене серед ночі розбудіть, я розберу речення та намалюю його схему. Мені це довелося робити при вступові до вишу та яке практичне значення цього диво-вміння?
Чому не зробити фокусом навчання барвистість мови та її насиченість влучними словами. Адже що багатшим виявляється наш словниковий запас, то краще ми можемо виразити себе через мову. Більш повне самовираження сприяє розвиткові почуття впевненості у собі та власної гідності. Звучить непогано, еге ж?
Дія друга. Рефері відкриває відлік
Можна лише дивуватися, що сучасні методи навчання ще не повністю задушили жагу досліджень. Адже це – ніжна маленька рослина, яка, окрім догляду, в першу чергу вимагає свободи. Без свободи вона в’яне і засихає. Було б серйозною помилкою думати, що радість бачити і шукати буде уживатися із батогом у вигляді примусу і почуття обов’язку. Навпаки, я вірю, що навіть здорового хижака можна було б відучити від ненажерливості, якщо за допомогою батога змушувати його безперервно їсти, навіть коли він не голодний. Тим більше якщо їжу ще й добирати відповідним чином.
Альберт Ейнштейн
У вирі суспільно-політичних подій ми якось не одразу помітили, що світ навколо змінився. А підхід до навчання – зразок зачерствілого консерватизму. Пожовклі конспекти, зубріння. Як це допоможе підготувати дитину до постійно змінних умов?
Якщо людину висадити десь у джунглях. Що доцільніше – просто дати їй довільний набір продуктів чи навчити добувати їжу і орієнтуватися на місцевості? Як гадаєте?
Спроби запхнути в учнів силу – силенну інформації вже довели свою практичну безпорадність – скільки людей працює за фахом? І є гарними спеціалістами у своїй царині?
Можливо, замість примусового талування несистематизованими відомостями, хоча би спробувати навчити допитливих чомучок шукати потрібну інформацію? Розвивати власний пізнавальний інтерес? Використовувати його (інтерес) як компас та водночас потужну рушійну силу у освітньому процесі?
Тоді педагог із захеканого пасажира, який марно намагається наздогнати потяг світового прогресу, можливо, перетвориться на людину, що ділиться власним досвідом здобуття знань.
В Японії навіть прем’єр-міністр вклоняється своїм колишнім вчителям. Ми ж так і не спромоглися підняти зарплатню освітянам до пристойного рівня. Справжнісіньке неподобство, скажете?! Будьмо відвертими, скількох вчителів із вашої школи ви воліли б винагородити? За те як вони викладали свій предмет та ставилися до учнів? Ото ж… Хоча, безсумнівно, серед них є люди, достойні шанобливого ставлення та всілякого матеріального сприяння.
Можливо, усвідомлення педагогом, що він звертається до людей, які незабаром лікуватимуть його, постачатимуть товари та послуги, прийматимуть закони щодо його зарплати, щось змінить в цій взаємодії? Важко припустити, що на даний момент багато сміливців ризикнули би лікуватися у своїх колишніх учнів)))
Хоча який сенс критикувати педагогів, коли ніхто не ставив перед ними завдання навчити шукати та цікавитися? Від них вимагали відтворювати інформацію згідно до навчального плану та ставити оцінки. Та про такий формат доведеться забути найближчим часом. Технології розвиваються настільки швидко, що не залишають навіть найменшої ілюзії – підхід до навчання дійсно доведеться змінювати.
Дія третя. Доки рахує рефері
В часи змін ті, хто навчається, успадковують землю. А ті, хто вважають себе всезнайками, виявляють, що чудово оснащені для того, щоб мати справу зі світом, якого більше немає.
Ерік Хоффер
В цьому місці напрошуються якісь висновки чи підведення підсумків. Та це зайве. Їх може і навіть має зробити кожен, кому небайдужа тема освіти.
Просто поміркувати… Без крайнощів. Та балачок про необхідність ламання системи. Система освіти – як комп’ютер. Коли на ньому програми стають застарілими, ми їх просто оновлюємо на актуальні версії.
Постало цікаве завдання, еге ж?
© Катерина Когут, 2015