– Ех, – зітхнув Ангел. І знову поза зоною, і знову образилася на весь білий світ. Доведеться тепер втілюватися у людську подобу, щоб розрадити це вперте дівчисько.

А які ж плани були у нього на цей вечір!.. Нарешті провести час у компанії інших Ангелів за пляшкою відбірного сяйва 200-річної витримки. Погомоніти про те – про се, згадати старі добрі часи, можливо, навіть пограти у Ангельські настолки. Йому чимало хотілося розповісти своїм друзям.

Підшефна не давала Йому нудьгувати – імпульсивна та нестримна художниця постійно знаходила пригоди на рівному місці, тому доводилося бути пильним 24 години на добу. Бо ніколи не можна було знати напевно, що слід очікувати від неї наступної миті.

Йому подобалося дивитися як оживають полотна в її руках, коли рухами її тонких завжди трохи заляпаних фарбою пальців на них з’являлися барвисті пейзажі, сповнені сонця та повітря, коли під її пензлем починало шуміти море та битися об прибережні скелі.

Зазвичай вона легко ображалася і так само легко відходила. Та цього разу дістали її непадєцкі, тому Ангел вже що тільки не придумував, аби її втішити. Шепотів їй на вушко ласкаві слова, доки вона спала, бачачи заворожуючої краси сни, дбайливо зіткані Ангелом. Та на ранок повністю їх забувала, продовжуючи упиватися своєю образою. Він підсовував їй підходящі статті у Інеті, розкидував по квартирі книжки, відкриті на потрібній сторінці. Все марно – суцільний ігнор його знаків, цілковите поза зоною.

Тому залишався лише варіант із втіленням і тут вже схибити не можна було.

Художниця прогулювалася дорогою вздовж озера. Масивний фотоапарат, що теліпався на її плечі, сьогодні чомусь намагався наставити їй синців, тому доводилося йти повільніше, аніж вона звикла.

З-за повороту назустріч їй неквапно виїхало таксі і зупинилося поруч, коли вони порівнялися. Водій висунувся у вікно і, показуючи жестом руки на асфальт позаду неї, промовив: “Дівчино, Ви щось загубили.”

Вона здивовано озирнулася та нічого не побачила там, куди вказував чоловік. Та водій наполегливо повторив: “Дівчино, Ви щось загубили.” Художниця знову озирнулася та розгублено знизала плечима: “Та ніби ні…”

В очах водія засяяли смішинки: “СВОЮ ПОСМІШКУ”.

Від несподіваної відповіді на душі її вмить просвітліло. Вона розсміялася, подякувала дотепному чолов’язі та продовжила свою прогулянку. Тому не помітила як машина рушила з місця і розтанула у куряві грунтової дороги…

© Катерина Когут, 2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.