Уламки карткового будиночка – саме їхні завали могилують значно більше, аніж поруйновані цегляні стіни й бетонні перекриття. Забирають життів більше, аніж стихійні лиха. Гей, землетруси, торнадо, війни, просто посуньтеся.
На за що в світі людина не чіпляється так, як за власні ілюзії. Гроші – навіть вони поступаються в цій боротьбі.
Его тримається за них, немов за бастіон. Ототожнюючи розлади сприйняття із власним буттям. Здається, що відмова від них означатиме смерть. Перетворення на ніщо.
Приречених тримали саме на такому гачкові. Власне тому вони і стали приреченими. Адже пастка ця була з секретом – відкривалася зсередини.
Вони не втримали те, що їм було довірене. Проміняли це на ілюзії. На обіцянку нарешті бути прийнятими в коло.
Коло. Коло. Думали мешканці землі приречених. Ось і зробила історія коло. Схоже, завершальне.
Тепер вони не бажали прийняти правди. Боялися, що їх вб’є власне почуття провини. Та вбивали їх щоденно саме сліпота та ілюзії.
Їжа без смаку. Небо нижче за стелю. Пекло більш не лякає – ось воно, це воно є.
Хто би сказав в школі, а краще у дитсадкові, що ось цим все закінчиться. Хоч би націлувалися. Хоч зробили би щось з того, про що мріяли. Для чого були призначені.
Не час для звинувачень. Не час для зізнань. Не час для любові.
А для чого цей час? Для вмирання? Для вмирання в людині людини?
Що іще не прокляли ми? Об що ще з того, що нам було дорогим, ми не витерли ніг?
Коли наш світ став таким малим? Хто, який чарівник стиснув його для нас до сірникової коробочки? Що ми уявили, що нам з усім ясно?
Тут попелу вистачить на те, щоб обсипати всі голови в світі по кілька разів. Та це розвіяне вітром міцніше за нас.
Земле, рідна. Тебе висмикують з-під нас, неначе ти простирадло. Ти ж скроплена нашою кров’ю. Тисячами нецілованих. Тримайся за нас навіть коли ми тебе випускаємо з втомлених пальців.
Пробач нам все чужоземне. Немає більших зрадників, аніж ми. Ми тебе зраджували щойно манили нас грішми.
Тримайся за нас. Як ніколи, можливо, раніше. Тут така справа. Закінчимось ми – закінчиться все. І тут вже без метафор.
Не спи, рідна. Не засинай. Почекає твій сон. Підніми з своїх надр для нас сили, бо ми відцурались Небес.
Одна в нас надія – на тебе. Що станеш за нас ти горою. Бо ми самі за себе не встанемо. Вичерпались наші понти.
© Катерина Когут, 04.11.2023 “Розмова із землею” з циклу “Легенди землі приречених”