Неправда вглядалася в змарніле обличчя Правди. Так добре Неправді ще ніколи не жилося за всю історію людства.
Були звісно непогані часи. Але щоби так шикувати, щоби стільки було прислужників, як зараз, то вперше.
Її екрани. Газети, журнали й навіть амвони. Світовий рівень – це тобі не жарти.
Хто тепер тільки не витинав узорів на її вбранні своїм язиком. Політики, блогери, журналісти, діячі різної масті.
Слово більше не дорівнює власному змістові. Нічого не значить. Не має жодної цінності.
Зникли ті, хто її викривав. Її проголошено правителькою. Вселенською. Живи та радій.
Та одне не давало спокою Неправді. ПРАВДИНІ ОЧІ. Тож так і вглядалася в її лице.
Правда ж зовсім схудла. На маргінесі, припертою до стінки, їй живеться нелегко.
Нехай знає! Нехай знає, як жилося Неправді в роки, коли світ народжував праведників.
Нехай знає, як це. Коли тебе звідусіль цькують. Коли нікому заступитися за тебе.
Що, люба, тепер і ти знаєш, що таке бути не у фаворі?
Карма, дорогенька, – це річ невблаганна. Колесо Фортуни ще треба вміти крутити.
Неправда все викрикала. Галасувала. Сп’яніння давалося взнаки – ставала все говіркішою та вульгарнішою.
З рештою потік вичерпався. Її дратувала відсутність відповіді. І погляд Правдиних очей.
Неправда навчилася перекрикувати. Відволікати увагу. Говорити те, що подобалося.
Та безсилою була проти Правдиних очей. Бо були ніби дзеркалом. Тому й лютувала з того безсилля.
Плеснути б хоч чимось в ті очиська! Знищити б навік!
Вже замахнулася недопитим келихом, аж відчула, що зап’ясток перехоплено. Кимось, Кого вона не бачила.
“Е, ні. Ти цього не зробиш. Дивитися у Правдині очі – твоя доля. Ти – її тінь. Антитеза. Існуєш, допоки існує Правда. Зникне вона – зникнеш ти”.
© Катерина Когут, 21.10.2023