Ваш онлайн-психолог
Коли хтось чекає на слово твоє, мимоволі стаєш відповідальним…У школі життя ти – вічний спудей. Тут немає канікул…
Урок довгенько не піддавався тобі. Насміхався. Дивився згори вниз…
Бентежив виключеннями з правил. Таємничими формулами. Нелогічними схемами…
Змусив гризти граніт. Мотати на вус. Рубати зарубки…
Підбирати паролі. Шукати шпаринки. Хакати коди…
Завжди радісно відзначати зростання священника. Особливо того, хто підняв тебе, коли ти зашпортався і понабивав собі синців. Того, хто теплом своєї душі зміг зігріти тебе у складну хвилину. Хто зміг висушити твої сльози та змусив посміхнутися, коли тобі здавалося, що втратив здатність сміятися. Хто спонукав тебе читати складні книжки, зміст яких тобі піддавався не одразу. Хто надихає тебе на великі й маленькі подвиги. Хто змушує тебе продовжувати працювати над собою. Того, чиї молитви так підтримують тебе на твоїх життєвих шляхах і стежках.
Жив був хлопчик щирий та люблячий як всі діти. Коли настав час йому вирушати у світ, батьки не знайшли нічого кращого як подарувати йому отруйні стріли для самозахисту. На одній було написано “Людина людині – вовк”, на інших – “Нікому не можна вірити”, “Нікому ти не потрібен”, “Всі хотітимуть скористатися твоєю добротою”, “Нікому не допомагай, бо тобі ніхто не допоможе”. Батьки самі так прожили своє життя і хотіли, щоб він так само прожив своє. Великої валізи хлопчик не мав, тому складав слова батьків у власне серце. І вони почали отруювати його душу.
Йшов час і трунок крапля за краплею знищував в ньому те найкраще, що було в хлопчику. Він бачив в людях лише найгірше, озлобився на них, а коли не бачив, то додумував це. Поступово він перетворився на молодого за паспортом стариганя, пригніченого та фізично немічного.
Його Ангел був у розпачі – адже місією цього хлопчика було врятувати чималу кількість людей.
Тиждень складається бурхливо. Певні події виводять з рівноваги. І ти, як той човен – то виринаєш, то потопаєш…
Шукаєш відповідей, сумніваєшся, ставиш питання… Говориш, спілкуєшся. Вслухаєшся в мовчання…
Вихідний. Хочеш бути в певному місці. В церкві, де ще не бував до того. А опиняєшся у найближчій. Просто тому, що банально проспав…
Стоїш на службі. Все як звичайно. Усталений порядок, знайомі обличчя. Та жодного натяку на те, чому ти сьогодні саме тут…
Фінал Літургії. Виходиш з церкви на своїй хвилі. Намагаєшся збагнути, прокручуєш події. Аж тут зненацька чуєш своє ім’я. Тихо, мелодійно, трохи сором’язливо…
Мовчання буває посухою,
мовчання буває зрошенням.
Мовчання буває відмашкою,
мовчання буває запрошенням.
Любов’ю мовчання буває,
мовчання буває непрощенням.
Що відкритішим стає наше серце, то більше в ньому з’являється любові. Чим більше в нас стає любові, тим менше залишається его. Відчуття коли его поступається любові, ні з чим не сплутаєш. Просто в якийсь момент чуєш, як десь вглибині тебе щось розчиняється, розплавляється, поступившись любові. Щось схоже на те, як тануть грудочки цукру в гарячому чаї. Ця мить стає одкровенням… Досвідом, який не схожий ні на що інше, який ти не забудеш, бо це здатне багато чого змінити у твоєму сприйнятті…
Нас можна принизити чи образити лише доки в нас є его. Коли воно поступається любові, приниження та скривдженість стають неможливими. Нам відкривається глибина слів “підстав другу щоку” – і ми більше не боїмося її підставляти. Це не має нічого спільного із мазохізмом. Просто нам відкривається, що ані словесний, ані дієвий ляпас відтепер не може нас зачепити, не може більше зруйнувати щось всередині нас.
Не заглядай у криві дзеркала. Бо не знайдеш в них себе, а загубиш.
Не відповідай злом на зло. Бо потішиш цим кривдника, ставши гіршим за нього.
Не давай іншим грати на струнах твоєї образи. Бо сплетуть із них пасок і перетворять тебе на раба.
Не роби комусь боляче зумисно. Бо твій меч тебе ж і поранить. І болітиме рана така завжди сильніше, аніж кривда від чужого меча.
Продовжити читання “Не зачиняй свого серця”
Коли ти вирішуєш розпочати свої власні духовні пошуки, дні відвідувань храмів стають особливими, сповненими Таїни…
Візити перетворюються на щось більше, аніж просто “піти до церкви”. Над тобою ніхто не стоїть, не викручує рук, не каже, що “так треба”. Ніхто не вимагає від тебе видаватися чи навіть бути якимось побожним. Тобі просто цікаво… На ці пошуки відгукується щось спрагле в глибині тебе…
Коли не обтяжуєш себе чужими “треба” і “повинен”, ти відчуваєш момент, коли тобі слід відвідати храм. І куди саме тобі поринути. Всі зустрічі того дня невипадкові, всі події сповнені глибокого сенсу, призначені саме для тебе…
В якийсь момент комусь захочеться твоєї ганьби. Ти просто робитимеш те, у що віриш, йдучи своїм шляхом. Та декому дошкулятиме один вже твій рух. Вони стікатимуть заздрістю, тихцем жбурлятимуть каміння тобі вслід. Ховатимуть очі, сичатимуть за спиною.
Роззирнувшись, побачиш серед них тих, кого вважав близькими. Впізнаєш навіть окремих ревнителів стад. Вони мріятимуть побачити тебе на колінах. Щиро, від усієї душі зажадатимуть твого сорому. Ти не маєш тримати на них зла за це. Вони чинитимуть так через власний страх. Твій успіх означатиме для них, що щось не так робиться у їхньому власному житті. І вони просто не зможуть пробачити тобі свого неспокою.
Продовжити читання “В якийсь момент комусь захочеться твоєї ганьби”