No Comments

В такі суботи в храмах людно. Традиційно. Збурена людська пам’ять, згадуються цілі покоління. Тож не дивуєшся, що церква заповнена по вінця.

Сьогоднішня Літургія не пройшла – промайнула. Концентруватися непросто – в церкві багато руху. Проповідь торкнулась одвічних питань.

Молитва за спочилих. Стоси записок. Тисячі імен. Священник читає ім’я за ім’ям… Читає уважно, ретельно. Права не має пропустити когось, переплутати ім’я. Права не має минути чи забути душу чиюсь. В кожній секунді – людина, в деяких – дві…

Проходить година. Стос змінює стос. Священники приймають і передають далі естафету. Потік з імен безперервний, невпинний…

Ось і друга година минає. За нею і третя… Записка змінює записку. Імена вписані до Книги Життя. Віра одних не дає їм філонити, поставитися до написаних імен формально. Тому продовжують читати… Віра інших не дозволяє їм піти геть. Тому продовжують стояти…

Пам’ять про цілі покоління, десятки тисяч людей…

На ці 200 хвилин і ті, хто читає, і ті, хто стоять, забули про себе, забули про світ… Пам’ять про всіх тих написаних людей стала важливішою за них самих…

Остання записка. Фініш. Священники обертаються. В очах їхніх вдячність за те, що їх зустріла не пустка, а очі. Живі очі людей. Вдячні очі. Вдячні за те, що названо всіх тих написаних…

І в момент зустрічі очей розумієш, наскільки важливим є те, що тут відбулося. Наскільки СПРАВЖНІМ є те, що рухало в цій ситуації одними і іншими…

Любові одних вистачило для того, аби прочитати записки всі до однієї. Любові інших стало аби дочекатися, доки всі до однієї записки будуть прочитані…

Катерина Когут, 04.11.2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.